Сини мої, мої синочки!
Як до лиця вам вишита сочка,
А не плямиста камуфляжна форма,
Яка сьогодні є для вас вже норма.
Коли б хто років десять тому
Сказав, що в Україні буде знову
війна… війна з бойовиками,
які ще вчора нам були братами.
Ми б не повірили ніколи,
Бо пам’ятаємо ми добре з школи,
З історії, як важно воювати.
Свою вітчизну рідну захищати.
Болить душа за кожного бійця.
Де править зло – війні нема кінця,
А на землі цій ми є просто гості.
Чому ж стосунки в нас такі не прості?
Першочергово, як же мир нам відновити?
Адже ми хочемо у мирі жити.
Бо на планеті є у нас лиш спільне
Повітря й небо всім нам необхідне.
Ми українці – мирні люди.
І ми не ліземо нікуди,
А захищати свою землю будем
Своїх героїв ми ніколи не забудем.
Сини мої, мої синочки.
Я хочу бачити вас в вишитих сорочках.
А на руках – не зброя, а дитина.
Хай береже Вас Бог кожну хвилину!
Максименко Катерина Іванівна
Автор публікації
Бабусині вірші
м. Жашків, Черкаської обл.
