Для голосування необхідно авторизуватись

Схилились старі верби над водою

Схилились старі верби над водою

В зажурі, що нема куди рости

І сохнуть їхні гіллячки бідою,

Яку й вода не може віднести.

 

Уперлись в небо, а воно – високе, –

Край неба десь далеко у в імлі,

А в верб таке коріння неглибоке,

І страшно відірватись від землі.

 

Можливо, їм хотілось рости вище,

Аби дістатись до самих зірок,

Але вони схиляються все нижче

До землі день за днем, за кроком крок.

 

Люди, як верби: кроною думок – у небо,

Молитвою до Бога, а душею – у політ,

Та не пускає щось їх – чи, може, так треба, –

Коріння роду чи гріхи прожитих літ.

 

Стоять верби на березі, сумують

За тим, що їхня молодість пройшла,

Й трухлявий стовбур дятли все штурмують,

Видовбуючи дупла для шпака.

 

Скрипять, хитаючись, падають ганебно

В кінці кінців донизу їхні стовбури, гілки.

Але прийде весна і в тиждень вербний

Позеленіють верби і розпустяться бруньки,

 

Може, і люди, що не прагнуть вищого,

Всихають розумом й душею не ростуть

Як оті верби серед неба віщого, –

До сонця тягнуться, та черви їх гризуть?

1

Автор публікації

Офлайн 6 місяців

kovpav1968

45
Коментарі: 0Публікації: 27Реєстрація: 05-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 05.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій