Не судилося.

Не судилося.

Чарівна Марічка-галичанка вийшла на поріг свого дому, щоб вдихнути ковток свіжого повітря.

Спека висотує всі її сили. Від думки про коханого паморочиться в голові.

Де він, її любий, чи виглядає, чи сумує…

Вперше побачивши, закохалась безмежно. І пропав її сон дівочий.

Перед очима поставав красивий юнак з синіми, як небо очима і білявим

хвилястим волоссям. Обоє красиві, як намальовані. Гарна з них пара.

Марічка- справжня галичанка.Чорні, як ніч очі, смуглява шкіра, рум’янець на щічках.

Густі і темні брови лягали шнурочком довкола красивих очей . Русяве хвилясте волосся

обрамляло її чудове личко.Статна ,висока і струнка,як берізка.

Іванко з Марічки очей своїх не зводить. Все у неї до ладу, гарна фігура, личко,

як маків цвіт. А ступає, неначе лебідка, що  пливе по воді.

Кожен, хто проходить мимо, любується її вродою. Марічка всім серцем лине думками

до коханого, а при зустрічі їхні серця зливаються в одне ціле.

Вони мріють про майбутнє, не зважаючи, що десь там на Сході, іде війна.

На коротку хвилю про це забувають, бо щастя накриває їх обох з головою.

Та не судилося, як хотілося…

Забрали її коханого на війну, захищати рідну землю від ворогів. Серце Марічки

рветься від болю, сльози течуть рікою… Як же вона без нього.

Не приведи, Господь-загине. Промучившись цілу нічку без сну,

вирішила поїхати на фронт з коханим. Щоб своєю любов’ю і молитвами

вберегти його від ворожої кулі.

Попросилась працювати в шпиталь, де лікували поранених вояків. З кожним

дзвінком від коханого, серце Марічки раділо. З кожним мовчанням серце зазнавало болю.

До кожного пораненого пильно придивлялась, чи часом  не її Іванко. Та щира молитва

і велике кохання оберігало її милого від смерті. Не дарма вона одягнула на шию медальйон

з зображенням Матері Божої. Хто, як не Діва Марія, знає, що таке біль втрати.

Щоденно ревно молилася і просила захистити її коханого від смерті. Тяжкі випробування

випали їм обом. Та велике кохання допомагало їм вижити в цьому пеклі війни.

Щодень перед очима були поранені, покалічені молоді хлопці, щоразу когось втрачали…

Доля нарешті  їм усміхнулась. Дочекались вони ротації і поїхали у відпустку додому.

Щастю їхньому не було кінця.Батьки радіють, сватів засилають, до весілля готуються,

дітей благословляють.Тішиться вся родина, весело гуляють весілля. Тепер  вони вже у парі

і ніяка сила їх не розлучить… Але ж війна… Відпустка закінчилась

і їдуть вони обоє на Схід, туди де кожну хвилину чигає смерть.

Чекають їх там вірні друзі і тяжкі випробування. Вони вже разом. Марічка працює

в медичному військовому шпиталі, неподалік бойових дій. У вільну хвилину зустрічаються

і планують спільне щасливе життя. Надіються, що колись закінчиться ця клята війна,

вони заживуть щасливим  сімейним життям, продовжуючи рід людський і виховуючи

дітей на справжніх українців, які всім серцем будуть любити свою рідну землю

і працювати для її процвітання.

Зародилось у Марічки нове життя. Раділи обоє. Продовжувач роду народиться.

Змушена Марічка їхати додому народжувати первістка. Плачучи попрощалась з коханим,

та побратимами і від’їхала в далеку дорогу до рідного краю. Не знала небога, що чекає

її в майбутньому. Та надія жевріла, що все буде гаразд. Що повернеться її Іванко додому

живий і здоровий. Адже треба разом виховувати дитятко. Кожній дитині потрібен батько.

За деякий час народився їх первісток-синочок. Гарний, як ясне сонечко.

Іванкові вістку відправила, що став батьком. Міцненьким і великим народився синочок.

Виросте з нього  справжній козак.

Іванко дізнавшись новину- дуже зрадів, чим мав, тим і пригощав побратимів.

Бабуся з дідусем також щиро  раділи, внука носять на руках, не натішаться.

Та настала чорна година, забрала війна в батьків сина.

Марічка від горя зчорніла, чорною хусткою голову вкрила.

Якби не дитина, то б і не жила. Тужить й постійно ридає.

Домовину свого милого з дороги виглядає.

Хоче синочка показати. Та не відкриє він своїх синіх очей,

більш не обійме і не пригорне. В царство небесне вже відійшов,

в Бога свій спокій навіки знайшов.

Марічка руки до неба здіймає. За що її Бог так жорстоко карає.

Та на все Божа воля… Видно така її доля.

Швидко росте синочок, єдина мамина втіха.

Вона йому розповість, хто щастя і радість у них відібрав…

Добре виховує сина, щоб вірно любив Україну .

А коли виросте-хай відомстить,за себе,що ріс сиротою,

Й за  матір,що  стала вдовою.

14

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Леся Гринців

195
Коментарі: 22Публікації: 15Реєстрація: 14-12-2018

Бронзове перо

Досягнення отримано 03.05.2019
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Автор місяця (Лютий 2019)

Досягнення отримано 07.03.2019
За публікацію “Вірші”

18 вподобань користувачів у лютому

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: 

5 коментарів “Не судилося.”