Для голосування необхідно авторизуватись

Згадати майбутнє

Згадати майбутнє
Паркетна підлога приємно блищала, в каміні тихенько потріскував вогонь. У маленькій кімнатці було дуже затишно. Зараз зима, за вікнами тихо падає сніг і виблискує у світлі вуличних ліхтарів безліччю яскравих кристалів-сніжинок. Вітру майже немає. Усе виглядає як в казці: нарядні дерева з снігом замість листя на голих гілках. І як приємно сидіти біля каміна з книгою в руках і гарячим какао. Це був ще один з моїх численних вечорів, коли взимку увесь наш офіс розпускали на зимову відпустку. Через п’ять днів повинен був наступити новий рік.
Було близько сьомої вечора, і я вирішив вийти прогулятися до найближчого продуктового магазину. У мене були грандіозні плани на цей новий рік. Майже усі продукти у мене були закуплені, залишалося тільки приготувати олів’є та курочку.
Я вийшов на морозне повітря, глибоко його вдихнув і тихенько пішов до магазинчика під вивіскою, що світилася назвою “Продукти”. Неяскраве світло вуличних ліхтарів освітлювало вулицю із засніженою бруківкою. На шерехи за спиною я не звертав уваги до тих пір, поки не почав помічати то справа, то зліва від себе мигтіння якихось неясних фігур. Це були незрозумілі тіні, вони то виникали, то пропадали, з’являючись то поряд зі мною, то абсолютно зникаючи. Я зупинився, не дійшовши до магазину всього пари кроків, щоб подивитися, що ж таке відбувається. Але надовго я не затримався, подумавши, що мені просто щось увижається, я зайшов в магазинчик. Усередині було тепло, судячи з усього, працював кондиціонер. Я підійшов до прилавка, за яким стояла молода дівчина, одягнена у фартух продавщиці. Подивився на вітрину, подумав, що б такого вибрати. Мій погляд притягнув невеличкий пиріг… вишневий. Купивши пиріг і розрахувавшись з продавщицею, я вийшов на вулицю. Як я вже говорив, вечір був морозний. Я щільніше закрив куртку.
― Кеверон! ― почув я оклик за своєю спиною. Якась дівчина звала мене за ім’ям, виглядаючи з-за рогу сусіднього з магазинчиком будинку. Цікаво хто вона? Дівчина здавалася мені смутно знайомою.
― Кеверон, йди ж сюди!
Я подумав, що якщо відгукнуся на цей оклик, то нічого поганого не станеться, тому я завернув за ріг будинку і. дівчина була не одна ― з нею були ще чотири людини. Ой, ні! П’ятеро ― останній, ніби з нізвідки, з’явився за її спиною. Якби я вірив в магію, то це було б схоже на телепортацію. на ті, що мелькали по дорозі в магазин, тіні.
― Ну, Кеверон, привіт. Ми тебе вже давно чекаємо, ― дівчина привітно посміхнулася і, кивнувши на своїх супутників, продовжила. ― Ти не думай, що ми банда яка або секта, не дивуйся, але нам потрібно поговорити про рівновагу у світі, ― вона легенький потягнула мене за рукав за собою.
Я не сприймав її слова буквально, але йти кудись з незнайомими п’ятьма хлопцями і дівчиною, яка судячи з усього трохи не в собі, мені абсолютно не хотілося, тому я не дозволив незнайомці захопити мене за собою.
― Усе це, звісно, дуже цікаво, але у мене немає часу на подібні дурощі, ― я делікатно звільнив рукав з тонких пальчиків незнайомки і вже обернувся було піти як…
― Ти не зможеш втекти від долі, Кеверон, ти все одно повернешся. ― тихо сказала дівчина за моєю спиною. Я озирнувся, але навкруги вже нікого не було.
Пройшов день. Два. На третій день я вже і забув про цю дивну розмову. За вікном було зимно, але сонячно, і сніг іскрився сонячними краплями. Один день до нового року. На душі було легко і радісно, хоча час від часу мене щось тривожило, але я ніяк не міг зрозуміти що. Дивне почуття.
Весь день я гуляв по місту, спостерігав за святковою метушнею. Було багато білого іскристого снігу. До вечора я повернувся додому, щоб підготувати святковий стіл. Впоравшись із завданням, я всівся в крісло перед телевізором. Знову якась муть майже по усіх каналах. Поклацав кнопками на пульті в надії все-таки знайти щось якісне, я і не помітив, як задрімав. Снилися мені якісь незв’язні образи, я мало що запам’ятав. Тільки знову побачив уві сні обличчя незнайомки, що зустрілася мені три дні тому. Прокинувся я десь за годину до півночі. Залишивши по телевізору якийсь новорічний мюзикл, я поїв і приготувався відкрити шампанське. П’ять хвилин до півночі.
Ось закінчилася передноворічна промова президента, годинник почав відбивати дванадцять ударів. Саме час загадати бажання. Щоб такого побажати? Напевно, загадаю, щоб в новому році було поменше усіляких проблем, щоб усе було по-новому. Ще десь близько години я просидів в кріслі перед телевізором. Подзвонив привітати батьків, друзів, родичів, подивився якийсь концерт, а потім ― ліг спати.
Ранок видався морозним. Мені зовсім не хотілося вставати, тому я майже годину валявся в ліжку, борючись з бажанням знову заснути. Хоч сьогодні і вихідний, але непогано було б прибратися в квартирі і трохи прогулятися, подихати свіжим повітрям. Я живу майже поряд з парком: всього хвилинах в п’яти від нього. Одягнувшись потепліше, я вийшов з дому. На вулицях було зовсім безлюдно, як належало б бути в перший день після свята. Але щось було не так. Я поглянув на вітрину магазину і обімлів: замість продавця за прилавком стояв низькочолий волохатий неандерталець, що здивовано почухував за вухом. Ось він відламав ніжку столу і розбив нею залишки нещасних меблів. Я пригнувся: вітринне скло дзвякнуло, розлетівшись осколками по асфальту. З глухим стуком приземлилася поруч і ніжка багатостраждального столу. У тій машині, що стояла поряд теж біснувався неандерталець або кроманьйонець (я їх не дуже розрізняю).
Взагалі, навкруги відбувалося щось дивне. Пам’ятаєте фільм ‘Джуманджи’, де була така гра, що кожен хід ніс в собі сюрприз з джунглів: зливу, крокодилів, павуків. І був там такий момент, де зграя мавп ганяла на мотоциклі. Так от, коли я вийшов в жвавішу частину міста, чимдалі від парку, приблизно таку картину я і побачив. Навкруги нібито пустував доісторичний зоопарк. Я бачив стадо антилоп, що ховаються за деревами гієн і інших.
Не знаючи як бути і що робити, я безцільно йшов вулецею, зрідка примічаючи особливо незвичайні картини і прагнучи сильно не ‘відсвічувати’. Особливо мені запам’ятався носоріг, що топтав сміттєвий бак, що спалахнув, і слон, що наступив на машину, причому явно ― іномарку.
Усе це було дуже дивно і справляло враження поганого сну.
Несподівано, прямо переді мною з’явилася дівчина. Та сама, що кілька днів тому зустрілася мені під час походу в магазин. Правда зараз вона була одна, а не з натовпом дивних хлопців.
̶—Доля, Кеверон. ― сумно посміхнулася вона. ― Від неї не піти. Але на неї можна вплинути.
̶—Пробачте, але.
̶—Тихіше, ― перебила мене дівчина, прикривши рот долонькою. ― Йдемо.
Вона потягнула мене за руку, я відчув, як земля йде з-під ніг і усе навкруги стало розпливатися, а потім. Я опинився в якомусь дивному залі.
Було схоже, що це печера. Ось тільки стіни були гладкі, а даху взагалі не спостерігалося. Замість нього було небо, але не звичайне блакитне там або хмарне, а синя нескінченність космосу з мільярдами зірок. Посередині ж печери було гігантське озеро лави, але від нього не йшло абсолютно ніякого жару. Уздовж стін стояли якісь дивні лавки, більше схожі на трибуни. Усі вони були заповнені людьми. Причому самих різних національностей і в найрізноманітнішому одязі. І усі вони дивилися в центр озера.
Несподівано, з самої його середини піднявся невеликий острівець. На нім немов виросли два кам’яні крісла: одне було з якогось світлого каменю, а інше ― потемніше. Спочатку, вони були порожні, але не довго. У них немов матеріалізувалися дві фігури. Абсолютно однакові, але одна була в білому, а інша в темному. Я не бачив осіб цих фігур, вони були приховані капюшонами. Голоси ніби йшли з темних провалів, де ховалися обличчя.
— Здрастуй, Кеверон! Ми чекали тебе.
Як тільки вони заговорили, усі присутні подивилися на мене. Мені відразу стало дуже незатишно під цим обстрілом поглядів. Дівчина, до цього що тримала мене за руку, підштовхнула мене вперед. Я невпевнено зробив пару кроків і зупинився перед краєм озера.
̶—Ти знаєш, навіщо ми тебе покликали?
̶—Еее… гм… нуу, не зовсім. ― було моторошнувато звертатися до цієї темряви під капюшоном.
̶—Лія! Ти не пояснила йому? ― голос придбав відтінок здивування. Дівчина за моєю спиною змішалася і похнюпилася. Значить, її звуть Лія.
̶—Вона намагалася, але я не слухав. ― мені стало ще більше не по собі, та і дівчину було шкода.
̶—Значить, зараз тобі пояснять інші. ― з цими словами декілька людей з першого ряду встали і пішли у напрямку до нас. Троє з них стали позаду мене, а четвертий вказівним пальцем доторкнувся до мого лоба. У ту ж мить я похитнувся, але інші не дозволили мені впасти. А було від чого: переді мною ніби розгорнули гігантський екран, на якому я побачив себе.кілька днів тому, коли в новорічний вечір я загадав бажання і заснув в кріслі. Тільки тут я виразно бачив, що після того, як я вимовив побажання щось невловимо змінилося в навколишньому оточенні. Мене нібито відкинуло назад і зображення стало віддалятися, поки я не побачив свій будинок, вулицю, місто. При цьому я бачив усі зміни, що відбуваються, як включена на перемотування еволюція, тільки в зворотньому порядку.
Екран зник, а я все ще не міг прийти до тями.
̶—Тепер ти розумієш, що сталося? ― звернулися до мене Білий і Чорний.
̶—Частково.
̶—Ти змінив світову тканину своїм бажанням і порушилася рівновага нашого світу.
̶—Але я.
̶—Мовчи! Ти усе порушив, ти і виправиш!
̶—Але як?! І чому я? Сотні.та ні! Мільйони загадують в новорічну ніч бажання, але не усі вони збуваються! Чому моє?!
̶—Ти був єдиним, хто побажав не для себе. і у тебе немає обмежувача, як у усіх тут присутніх. А таким як ми ― він потрібний. Усі ми тут маємо здібності, непідвладні простій людині. Але вони вимагають контролю і управління. Ми маги.
̶—Ви… хто? ― на секунду я застиг з витріщеними очима і відкритим ротом. ― Та ні! Маєчня якась!
Я замислився. Не схоже, що мене розігрують. Та і що я втрачу, якщо повірю цим хлопцям?
̶—Гаразд, ― я махнув рукою. ― Так що тепер-то робити?
̶—Ти повинен відновити рівновагу. ти пам’ятаєш майбутнє, пора тобі нагадати про нього і іншим. Ти повинен усе повернути на свої місця. Віддай свої спогади цьому озеру і залатай тканину світу.
̶—Але як?.
̶—Лава ― як кров нашого світу. Вона усе виправить. Тобі потрібно просто пірнути в неї.
̶—Ви з’їхали з глузду?! ― я подумав, що недочув. ― Пірнути в лаву? Я що, схожий на самогубця?!
̶—Іншого способу немає.
Я зрозумів, що мене просто так не залишать у спокої.
̶—Не бійся. ― несподівано почув я шепіт в саме вухо. ― Вони просто лякають тебе. Це зовсім не лава і ти спокійно виринеш назад.
Це Лія тихенько підійшла до мене.
̶—Просто потрібно було надати якийсь вигляду матерії нашого світу. А це як випробування. Хто злякається ― справжнім магом не стає.
̶—Ех… гаразд, ― я зітхнув. ― А як мені віддати свої спогади?
̶—Просто подумай про майбутнє. ― відповіли Чорний і Білий.
Я підійшов до самого краю і озирнувся. Побачив підбадьорюючий погляд Лії і, примружившись, стрибнув в озеро. Я чекав жару або чогось на зразок того, але я ніби в кисіль провалився. На мій подив, коли я спробував відрити очі то побачив навкруги синє світло, ніби я серед неонових лампочок. Я постарався зосередитися і упорядкувати думки. Так. Тепер згадати наш світ і. Несподівано, я відчув, як мене стало виштовхувати вгору. Я вдихнув і закашлявся вже на поверхні. Двоє з тих, що стояли близько, подали мені руки і я вибрався на підлогу печери.
̶—Ну, от і все. Тепер все гаразд.
̶—Як, ось так усе просто?!
̶—Так, Кеверон. Але ти повинен будеш навчитися управляти своєю силою. Ми навчимо тебе. А зараз, тобі пора повертатися.
Світ навколо мене закрутився, і я знову стояв посеред вулиці, ось тільки тепер усе було нормально. Рідкісні перехожі поспішали по своїх справах. Тихенько гуділи проїжджаючі машини. Ось тільки я пам’ятав, що усе могло б бути зовсім по-іншому.
̶—Кеверон!
Я озирнувся. Позаду мене стояла Лія.
̶—Мене тепер призначили твоїм спостерігачем. Допомагатиму тобі в навчанні.
̶—Правда? ― радісно запитав я. ― Здорово. А коли почнемо навчання?
̶—Говорять, що з наступного тижня.
̶—Ну раз аж з наступною… чи не хочете, пані спостерігач, прогулятися по парку? ― я посміхнувся дівчині.
̶—Не відмовлюся. ― Лія узяла мене під лікоть. ― Але від навчання під таким приводом навіть не думай ухилятися.
Ми засміялися і неспішно пішли по вулиці до парку.
Адже мені і справді цікаво буде вчитися.

1

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Lizuza

12
Коментарі: 0Публікації: 7Реєстрація: 19-08-2020