У храмі Божім у неділю

Вдосвітку служба почалась.

Зібрався люд,мов на весілля

І тут ,десь дівчина взялась.

 

Побита, мокра і злиденна

Вона до сповіді пішла,

Зашепотіла так натхненно,

Як ніби спокій тут знайшла.

 

Слова злітали з вуст гарячих

Палали-плакали свічки.

Хтось співчував а хтось ставав ,, незрячий,,.

Чужа біда-чужа у всі віки.

 

“Помолюся щиро Боже!

Попрошу за ворогів,

Що гнобили, що топтали.

Ось рубці від нагаїв!

 

За татара і за пана,

Що моїх дочок продавав!

Я була від горя п’яна

А Ти очі відвертав.

 

А ця свіча- то за ,,Вождя,,

Він гарно вмів так говорити.

А потім хліба одібрав,

Попухли,вмерли мої діти!

 

Поставлю я свічу й за ,,брата,,

Що біди й радості ділив

Я лиш почала довіряти,

А він ножа мені встромив!

 

І плаче,ниє моє серце.

Завіщо кара та мені?

Ти знову змушуєш щодень глядіти

Як знову мруть мої сини!

 

А їхні голови русяві

Ще зовсім юні,молоді

Ще ж не любили,ще ж не знали!

Не має краю тій біді.

 

Всіх ворогів своїх простила

І Ти мене Господь прости.

Жила по-правді,як уміла,

Та вже несила мені йти.

 

У золотому одіянні

До неї старець підійшов.

Надів Покров на голі плечі

І дав поїсти, що знайшов.

 

Його сумні,глибокі очі…

Весь біль у них і вся любов.

У них і дні і довгі ночі

Вогонь і лід і полум’я і кров!

 

Підняв з колін,обтріпав спину,

Утер сльозу пекучу і гірку.

-”Скажи мені , як звешся ти дитино?

-“Я Україна-в траурнім вінку.,,