У храмі Божім у неділю
Вдосвітку служба почалась.
Зібрався люд,мов на весілля
І тут ,десь дівчина взялась.
Побита, мокра і злиденна
Вона до сповіді пішла,
Зашепотіла так натхненно,
Як ніби спокій тут знайшла.
Слова злітали з вуст гарячих
Палали-плакали свічки.
Хтось співчував а хтось ставав ,, незрячий,,.
Чужа біда-чужа у всі віки.
“Помолюся щиро Боже!
Попрошу за ворогів,
Що гнобили, що топтали.
Ось рубці від нагаїв!
За татара і за пана,
Що моїх дочок продавав!
Я була від горя п’яна
А Ти очі відвертав.
А ця свіча- то за ,,Вождя,,
Він гарно вмів так говорити.
А потім хліба одібрав,
Попухли,вмерли мої діти!
Поставлю я свічу й за ,,брата,,
Що біди й радості ділив
Я лиш почала довіряти,
А він ножа мені встромив!
І плаче,ниє моє серце.
Завіщо кара та мені?
Ти знову змушуєш щодень глядіти
Як знову мруть мої сини!
А їхні голови русяві
Ще зовсім юні,молоді
Ще ж не любили,ще ж не знали!
Не має краю тій біді.
Всіх ворогів своїх простила
І Ти мене Господь прости.
Жила по-правді,як уміла,
Та вже несила мені йти.
У золотому одіянні
До неї старець підійшов.
Надів Покров на голі плечі
І дав поїсти, що знайшов.
Його сумні,глибокі очі…
Весь біль у них і вся любов.
У них і дні і довгі ночі
Вогонь і лід і полум’я і кров!
Підняв з колін,обтріпав спину,
Утер сльозу пекучу і гірку.
-”Скажи мені , як звешся ти дитино?
-“Я Україна-в траурнім вінку.,,