З його фарб творилися ікони,
Сам Ісус у храмі поглядав.
І обличчя вічної Мадонни,
Мов да Вінчі, тайно написав.
Він бував у знатних галереях.
Він вивчав картини всіх митців.
Він шукав відгадку у всіх Греях
І ізюм у їхніх же творців.
Та була в художника картина,
Яку він нікому не продав.
Бо на ній зберіг обличчя сина
І щоночі з ним же розмовляв.
Він йому розказував про квіти,
Про росу на вранішній траві,
Як верба полоще свої віти
У ставку, були щоб як нові.
Про дощі, що знову зачастили,
Про гору невипраних речей,
І про те, як ночі голосили,
Пригадавши згублених дітей.
Він себе картав і падав духом,
Пензлик брав і знову малював.
З кожним нелегким для нього рухом
Новий образ фарбі надавав.
У окремій масляній картині
Відзивались болем його дні,
Болем, що захований у скрині
Й кинутий десь глибоко на дні.
Бо він втратив якось найрідніше
І життя у прірву понеслось.
Думав сам свій хрест от-от підріже,
Та й на це ще сил не віднайшлось.
Бо колись, як п’яним повертався
З відпочинку з сином на авто,
Десь звернути в сторону старався,
Коли швидкість скочила за сто.
І кермо не втримавши рукою,
Під автобус прямо полетів,
Гальмував безжалісно ногою
І за мить, мабуть, отверезів.
Але далі пам’ять ніби стерло
І в лікарні він лише один.
Усе тіло начебто відмерло,
Й тільки слово вирвалося: «Син!»
Заховавши в землю свої очі,
Мовби винен, лікар промовчав
І продовжив дні свої робочі
У палаті, де ще хтось лежав.
А художник на собі рвав шкіру
І просив розрізати бинти.
Він себе тепер тримав за звіра,
У якому сила темноти.
Та роки відтоді проминули
І та сила в біль переросла,
Що в картинах люди вмить відчули,
Що митців скорити всіх змогла.
Він брав пензлик й начебто душею
Малював ті образи й світи.
Він створив і власну галерею,
Та боявся сам туди зайти.
Але тільки вечір наближався
Він сідав і з сином говорив.
Розказати все йому старався,
Хоч бувало й не знаходив слів.
Та коли до храму він приходив,
Йому вслід дивилися святі.
Вчора ще їх пензликом виводив,
Вчора ще здавалися прості.
А сьогодні ніби оживали,
Сам Господь його благословляв.
Сотні свічок воскових тріщали,
А художник сповіді благав.
Та отець, наслухавшись немало
Сповідей, розов і каяття,
Відказав: «Хай що б там не бувало,
Треба нести хрест в кінець життя!
Перешкод завжди нам вистачає,
Треба їх минути, перейти.
Бог ніколи, знай, не посилає
Те, що не під силу нам знести.
І не варто хрест перерізати.
Він тяжкий, бо там твої гріхи.
Та коли зумієш шлях здолати,
Зникнуть твої болі та страхи!»
Зрозумів художник і щоденно
Пензлик свій у пальцях тренував.
Він писав картини і натхненно
Цілий храм душею розписав.
З його фарб творилися ікони,
Сам Ісус у храмі поглядав.
Й на руках одвічної Мадонни
Свого сина він намалював.
12.08.18
Думок на тему “Поема про художника”
Поезія вразила психологічним образом художника, який пережив смерть сина, потужно відтворено батьківське горе та людська душа, яка страждає….