Для голосування необхідно авторизуватись

Поема про художника

 

З його фарб творилися ікони,

Сам Ісус у храмі поглядав.

І обличчя вічної Мадонни,

Мов да Вінчі, тайно написав.

 

Він бував у знатних галереях.

Він вивчав картини всіх митців.

Він шукав відгадку у всіх Греях

І ізюм у їхніх же творців.

 

Та була в художника картина,

Яку він нікому не продав.

Бо на ній зберіг обличчя сина

І щоночі з ним же розмовляв.

 

Він йому розказував про квіти,

Про росу на вранішній траві,

Як верба полоще свої віти

У ставку, були щоб як нові.

 

Про дощі, що знову зачастили,

Про гору невипраних речей,

І про те, як ночі голосили,

Пригадавши згублених дітей.

 

Він себе картав і падав духом,

Пензлик брав і знову малював.

З кожним нелегким для нього рухом

Новий образ фарбі надавав.

 

У окремій масляній картині

Відзивались болем його дні,

Болем, що захований у скрині

Й кинутий десь глибоко на дні.

 

Бо він втратив якось найрідніше

І життя у прірву понеслось.

Думав сам свій хрест от-от підріже,

Та й на це ще сил не віднайшлось.

 

Бо колись, як п’яним повертався

З відпочинку з сином на авто,

Десь звернути в сторону старався,

Коли швидкість скочила за сто.

 

І кермо не втримавши рукою,

Під автобус прямо полетів,

Гальмував безжалісно ногою

І за мить, мабуть, отверезів.

 

Але далі пам’ять ніби стерло

І в лікарні він лише один.

Усе тіло начебто відмерло,

Й тільки слово вирвалося: «Син!»

 

Заховавши в землю свої очі,

Мовби винен, лікар промовчав

І продовжив дні свої робочі

У палаті, де ще хтось лежав.

 

А художник на собі рвав шкіру

І просив розрізати бинти.

Він себе тепер тримав за звіра,

У якому сила темноти.

 

Та роки відтоді проминули

І та сила в біль переросла,

Що в картинах люди вмить відчули,

Що митців скорити всіх змогла.

 

Він брав пензлик й начебто душею

Малював ті образи й світи.

Він створив і власну галерею,

Та боявся сам туди зайти.

 

Але тільки вечір наближався

Він сідав і з сином говорив.

Розказати все йому старався,

Хоч бувало й не знаходив слів.

 

Та коли до храму він приходив,

Йому вслід дивилися святі.

Вчора ще їх пензликом виводив,

Вчора ще здавалися прості.

А сьогодні ніби оживали,

Сам Господь його благословляв.

Сотні свічок воскових тріщали,

А художник сповіді благав.

 

Та отець, наслухавшись немало

Сповідей, розов і каяття,

Відказав: «Хай що б там не бувало,

Треба нести хрест в кінець життя!

 

Перешкод завжди нам вистачає,

Треба їх минути, перейти.

Бог ніколи, знай, не посилає

Те, що не під силу нам знести.

 

І не варто хрест перерізати.

Він тяжкий, бо там твої гріхи.

Та коли зумієш шлях здолати,

Зникнуть твої болі та страхи!»

 

Зрозумів художник і щоденно

Пензлик свій у пальцях тренував.

Він писав картини і натхненно

Цілий храм душею розписав.

 

З його фарб творилися ікони,

Сам Ісус у храмі поглядав.

Й на руках одвічної Мадонни

Свого сина він намалював.

12.08.18

2

Автор публікації

Офлайн 3 дні

Natalka Portianyk

17
Коментарі: 1Публікації: 7Реєстрація: 23-10-2018