Для голосування необхідно авторизуватись

Сад мого дитинства

Це не було кохання з першого погляду. Спочатку це була дружба. Дружба  міцна, по-дитячому серйозна, без будь-яких клятв і обіцянок бути разом. Ми просто були разом. Ми зустрічалися майже кожного дня. І так вже звикли одне до одного, що не уявляли життя окремо, одне без одного. Йшли роки, ми росли разом. Разом любили весну, разом зустрічали літо, проводжали осінь і ненавиділи зиму. Все разом. Так пролетіло моє і твоє дитинство. Я закінчила школу і вступила до університету. Поїхала від тебе, але не покинула. Я поверталася, раз на місяць, чи двічі, то вже як виходило. Знаю, ти сумував за мною. Бо я сумувала також. Потім ти почав жити в іншому місці, але не далеко. Я приїздила до тебе, бігла до тебе радіючи.  Мабуть і ти радів, але ніяк цього не показував. У нас були своєрідні стосунки. Дехто міг назвати їх дивними.

А потім… а потім я вийшла заміж. За іншого. Але ти так і залишився для мене найкращим. Та наша дружба, яка тривала багато років, переросла в щось більше. З тобою я могла плакати, сміятися, ти чув багато моєї лайки (іноді нецензурної), ти бачив мене ненафарбованою, нерозчесаною а іноді і без одягу. Та були моменти, коли і я тебе бачила не в найкращому стані. Знаю, ніхто не ідеальний, але…але… ми дозволяли собі бути собою.

А памятаєш як я писала вірші? Ти був свідком їх написання, деякі були про тебе. А памятаєш, як я сміялася? Голосно, потім тихіше, потім геть замовкала, а потім починала плакати, спочатку скімлила тихенько, а потім той плач переростав в надривний крик, і потім я знову замовкала. Ти міг мене втішити і заспокоїти, але чомусь не робив цього. Чому? Можливо тому, що був байдужий? Хоча ні. Ми так довго з тобою разом, що байдужості геть не місце в наших стосунках.  А ще памятаєш як ми бігали? Вірніше, бігла я, а ти стояв, але постійно випереджав мене і завжди був перший. Та я ніколи не ображалася на тебе за це. А ще я багато співала. Співала для тебе. Ти завжди слухав мене мовчки, хоча міг би і поаплодувати, хоча б із вічливості. Але і за це я не ображалася на тебе. Бо ти мене любив. Любив різну:  з настроєм, без настрою, в старому одязі, і навіть тоді, коли я, після якогось курсу навчання, потовщала на десять кілограмів. Мене навіть люди в селі не впізнавали, а ти впізнав, одразу. І зрадів, і поводив себе так, ніби я для тебе найкраща в світі.

Потім в мене народилися діти. Спочатку донька, потім син. Ти допомагав мені їх бавити. І вже вони співали тобі пісні, ревіли для тебе, і бігали з тобою наввипередки. А ти завжди стояв, але завжи був перший.

І ти завжди був, є і будеш поруч. Ми зав’язані з тобою в міцний вузол. Ми завжди будемо разом, щоб там не трапилося в житті кожного із нас. І колись, коли я буду сивою, я все одно буду для тебе найкращою і найріднішою. І я приходитиму до тебе щодня. І любитиму тебе як тоді, в перший рік нашого з тобою знайомства.

 

Сад мого дитинства,

Юності моєї,

Ти немов ікона

Писана, свята.

Разом ми зростаєм

Дружньою сім’єю:

Родиш ти –

Народжую і я.

Ти буяєш, квітнеш,

Радуєш плодами,

Потім помираєш,

Та лише на мить…

Знову розквітаєш,

Ти безсмертний, саду!

Разом із тобою

Нам ще жить і жить.

1

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

Наталія Олійник

3
Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 17-01-2021