Комусь би й хтів, собі – навряд!
Лютневе стало не лютневим.
Ходив вперед, прийшов назад –
то й що?..
Миттєвому – forever???
Чи Ти?..
Чи я?..
Чи, може, хтось?..
Чи є різниця між звичайним,
що світом втрати збереглось
в проханні легкого unchain(у)…
Ти – тільки мить, а я – життя!..
(Невже насмілився сказати?!)
Моє тверезе забуття
навряд чи можна compar(ати)
із суттю хмар чи…болем мрій…
Не йди.
Я стану розумнішим,
от тільки втрачу шар надій
на те, що був колись delicious
для силуету в дзеркалах!
Таке…
Ніхто не любить тіні,
в яких величні біль і страх
вдіва на себе maxi-mini…
Дірки у сутінках зведуть
звичайну ніч до примітиву,
де ти – мабуть, і я – мабуть,
і світ вмирає без forgiv(у)…
І тільки згодом, без очей,
на смузі згаданих світанків,
Творця щось зліва запече
від тих, хто був душею funky…
Автор публікації
