Осінній мокрий вечір. Я один.
Сиджу в кімнаті, пи́шу сповідь – лист.
Мені півві́ку. Я – християни́н,
Хоч був недавно впертий атеїст.
Я пи́шу цьо́го щирого листа
Майбутнім поколінням, як посла́ння,
Можливо хтось колись і прочита́
Мою́ душевну розповідь – зізна́ння.
Ну здрастуй, друже. Як тебе зовуть-
Не знаю, та і ти мене не знаєш,
Я – предок твій, але не в тому суть,
Важливий – аркуш, що в руках тримаєш.
Лиш про́шу дочитати до кінця,
Повір, це не безглузда писани́на,
Тут – сльози, стерті крадькома́ з лиця,
Тут – ви́лита душа християни́на.
Я був колись так само молодим,
Як зараз ти, життя моє́ кипіло.
Не переймався лихом я чужим,
Йдучи́ вперед упевнено і сміло.
Для мене існував один девіз –
“Життя одне, хапай його руками!”
Я жив для себе і не бачив сліз,
Що капали з очей моєї мами.
Я саме мамі дякую за те,
Що помогла мені її молитва,
Яка в життя моє́, колись пусте,
Проли́ла перший я́сний промінь світла.
Мені казала мама:”Є Госпо́дь!”
Та я над нею просто насміхався,
Я те робив, чого́ жадала плоть,
У прірву йшов, сліпе́ць, і не боявся.
Ось так “щасливе” те моє́ життя
Текло шалено, наче бурна річка,
Котилося в безодню забуття,
А мама.. гасла на очах, мов свічка.
Останні нею сказані слова:
– Отямся, синку! Зла твоя́ дорога.
А за хвилину бу́ла нежива,
Пішла туди, де прагнула – до Бога.
Я гірко плакав вперше у житті,
Так щиро, так відверто, мов дитина,
Я лиш тоді збагнув на самоті,
Яка нещасна в світі я людина.
А потім, як в кіно , була́ війна-
Страшна, правдива, з танками і “гра́дами”,
Ще й досі свище в пам’яті вона
Підступними ворожими снарядами.
Я бачив те, як грає смерть життям,-
Цинічно, з лицемірною ухми́лкою,
Наляканий таким страшним буттям,
Відчув себе я зламаною гілкою.
Я перший раз відчув себе ніки́м,
Не в змозі хоч краплинку щось змінити;
Легені розпирав отруйний дим,
А в скронях пульсувало -“жити! жити!”
Для мене переломним став момент,
Що з пам’яті мені повік не стерти,-
Наш батальйон розбитий майже вщент,
Лишився крок, єдиний крок до смерти.
З живих в окопі – тільки я один.
Гримлять навко́ло постріли. Обло́га.
У серці – жах. У вухах – дикий дзвін.
Надія лиш однісінька – на Бога..
Я заволав: – О, Господи, я тут!!
Якщо ти є, не дай мені померти!
Я інший оберу в житті маршрут!
Я все, що скоїв злого, хочу стерти!
Авжеж, для тебе другом я не був,
Тому й тебе проси́ть мені не гоже,
Та все ж, якщо лише би ти почув,-
Я каюся! Ти чуєш?? Боже! Боже!
А потім був у пам’яті пробі́л..
І раптом я лечу, мов коридором,
Навко́ло безліч зо́ряних світил,
Й дитячі голоси співають хором.
Я відчував щось дивне, неземне,
І навіть чув ласка́вий голос мами..
Та хтось буди́в насти́рливо мене:
– Агов, солдате! Час прийти до тями!
Лякливо озираюсь навкруги, –
Палата. Лікар з добрими очима.
А де окоп? Де танки й вороги?
Невже усе поза́ду, за плечима?
-Вітаю, док.. Це сон, чи я живий?? –
У лікаря спитав я тихо двічі,
Той відповів: – Це диво, друже мій,
Та смерті ти дививився прямо в вічі.
Вона ж не відпускає зазвича́й
Того́, хто з нею поглядом зустрівся;
Направду диво! Що ж, відпочивай,
Сьогодні, хлопче, вдруге ти родився!
Як тільки лікар вийшов, я – у плач,
Я вдруге за життя ридав відверто,-
– Спасибі, Боже! Ти мене пробач,
Що не хотів тебе пізнати вперто!
А в ту ж хвилину, дивлячись згори,
Зі мною ра́зом плакала матуся,
Раділа, що діждалася пори,
Коли до Батька блудний син вернувся.
Ось так, нащадку, дороге дитя,
Я повернувся з темряви до світла,
Із серця зло відкинув, мов сміття́,
Щоб чиста віра в нім жила́ і квітла.
Якщо мене спита́ про Бога хтось,
Я мудрих слів не підберу, як вчитель,
Лиш ска́жу просто й ко́ротко: – Христос –
Душі моєї лікар і Спаситель.
Якщо і ти в житті Його зустрів, –
Безмежно я радію, любий брате,
Як ні, то не цурайся мо́їх слів,
Спіши у серце Господа прийня́ти..
Осінній вечір. Пи́шу сповідь – лист.
В душі мої́й і радість і тривога..
Можливо мій нащадок – атеїст
Відчує в тих рядках присутність Бога..
Автор публікації
Поетеса
Титул: Небайдужий читач
2 коментарі “Лист – сповідь”
Надзвичайно історія про долю Людини, яка зустріла в своєму жиитті Господа Ісуса Христа. Поетична форма, поетичні образи, поетична майстерність також вражають. Поезія дуже монументальна за формою, нагадуючи по стилю прадавні фрески в Храмі, або прадавні мозаїки доби Київської Русі в Софіївському соборі в Києві, коли виражальні засоби дуже лаконічні, але вони мають потужний психологічний вплив на глядачів. Вітаю Автора, який йде шляхом зростання поетичної майстерності, шукає нові форми в поезіях, йде шляхом поглиблення свого світогляду до нових філософських обріїв. Щиро вражений як давній шанувальник поезій цього Автора
Дякую щиро, п. Валерій!