Для голосування необхідно авторизуватись

Плата за любов

 Любов-кохання, зустрічі, розлука – здавалося б банальна історія. Та це частина реальності, від якої нікуди не сховатись; котрою жили і дихали люди; котра залишила на молодих серцях вічно ниючі рани. Любов, за яку заплачено високу ціну. А було це не так вже й давно, якщо звичайно не вимірювати час дитячими очима. Поміж нас ще досі є люди, молодість котрих буяла у ті часи. А коли й не має, то вони назавжди залишаться у наших серцях – рідні для нас люди, які подарували нам тепло і життя. Вони жили і любились у той період, коли по наших землях котилась Друга Світова, коли поміж зелених лісів Західної України лунало протистояння визвольного руху української повстанської армії та лав радянських військ. Саме тоді трапилась та історія. Саме тоді Ользі за свою любов довелося сплатити високу ціну. За звичайне, здавалося б, банальне кохання. Вона, така ще юна, симпатична дівчина любила свого хлопця, односельчанина. І її кохання було взаємним. Ох ці зустрічі у саду під яблунею, ніжні обійми і погляди один на одного, крадькома у церкві, серед натовпу. А як гарно у суботу вони обоє кружляли у танку, на вигоні, за селом!
– Гарна буде пара. – зробила висновок баба Мартоха, спостерігаючи як веселиться молодь.
– Так, гарна. – погодилась її кума . Ольга – дівчина хороша, і Славко – славний хлопець. А знаєш, кажуть що Ксенія Семенова теж упадає за Славкою.
– Та ти що, справді? А хлопець як?
– Та ніяк . Ольгу любить, і все. На Ксеню і дивитись не хоче.
– Доброго вечора, кумоньки! Чули що трапилось у сусідньому селі?! – зі зляканими очима ще одна жіночка приєдналась до компанії.
– Ні, а що?!
– Та вчительку новеньку вчора уночі на городі бандери ножами закололи, бо вона дітей агітувала за радянську владу. Кажуть, так кричала, що аж на другий край було чути.
– Хай бог милує. – перехрестилась Мартоха.
– І скільки це ще буде тривати? – й собі забідкалась друга кума
– Через ліс спокійно до сестри у гості не можна пройти: стрінуть якісь хлопи, почнуть розпитувати чи я знаю такого то і такого, чи не бачила часом бува. А ти й мовчиш, ні в чому не зізнаєшся, боїшся щось зайвого сказати, бо не знаєш хто насправді перед тобою, чи повстанці чи совєти – усі однаково вбрані, по звичайному. Онде, пів року назад, моя сестра допомогла одному з повстанців. Дала йому води напитись і перев’язала рану, коли ті з лісу, повз її хату, від совєтів втікали. Так ті совєти її так побили, що вона, бідна, тиждень встати не могла.
– І не кажи, кумонько, жах та й годі. На одного лише Петра досить поглянути – шкода чоловіка, весь посивів.
– А ти б не посивіла б, як би тобі довелось дивитись як твою дочку прив’язали до дерева, і ще в живої з грудей вийняли серце, та тримаючи на долоні його, тріпочаче, співали: «Дівоче серце, дівоче!»
– Я б на місці там і вмерла б відразу.
– Ото ж бо. А йому з цим тепер жити до віку, згадуючи щоночі як твою дитину вбивали.
– Борони Боже, щоб з нашими дітьми лихого чого не сталось! – перехрестилась знову баба Мартоха – Бач як гарно танцюють. Таки гарна пара з Ольги та Славка вийде.
– Дивіться, дивіться, Ксенія Семенова йде.
– Цікаво що ж зараз буде? Та а ні бійки дівчачої, а ні чогось подібного, що могло б порадувати очі кумушок, не відбулось. У той час це було просто не припустимо. Ксенія лише раз від разу поглядала крадькома на Славку і про щось пліткувала зі своїми подругами, насміхаючись над Ольгою. А пара закоханих, натанцювавшись досхочу, разом з усім гуртом подалась у село, аби розійтись по домівках, доки ще сонце не закотилось за обрій.
    Та плату за своє нерозділене кохання Ксенія від Ольги таки взяти зуміла. Не задовго по тому, невинну ні в чому дівчину заарештували за, так би мовити, те, що вона людям української повстанської армії передавала якусь там записку. І тут Оліне життя забарвилось темними фарбами. Похмурі і холодні стіни невеличкої в’язниці, що і досі стоїть за річкою у районному містечку її села, суворо зустріли дівчину. Висока стеля якогось кабінету, грубий голос безсердечного начальника і болючі побої – це те що Ольга бачила далі.
– Підписуй зізнання! – лунав грубо голос.
– Я ж нічого такого не робила. Ніякої записки нікому не передавала.
– Не бреши! У нас є заява від громадянки Ксенії Семенової, що та бачила як ти передавала записку, ще й посміхалась до них.
– Я нічого не… Та болючі удари об ніжне тіло завадили Ользі виправдовуватись.
     Її били, відливали водою, і знову били. І так доти, доки дівчина не підписала зізнання. Та ось тільки у тому зізнанні йшлося не лише про записку, а й ще про всякі різні правопорушення, що трактувались, як зрада Радянській владі. А коли синці на тілі Ольги нарешті зійшли, то вона вже була у концтаборі. Не рік і не два довелося нести дівчині плату за своє кохання. А декілька років, не скажу точно скільки аби не збрехати. Та жахіть надивитись дівчина встигла. Постійно перед очима плакали худі, знедолені діти. Матері їхні від болю рвали свою душу на частини, і фізично виснажувались на каторжній роботі, та допомогти малечі не могли. А однієї ночі Ользі довелося чути крики полонених із сусіднього табору, яких безжально душили танками. Із сусіднього табору, що знаходився більше двадцяти кіломентір від Оліного. Можна лише уявити, що там тоді відбувалося.
  Так, багато вмирало. Хворіли. Тихенько плакали. Але життя продовжувалось. Надія залишалась навіть у замучених серцях. Люди молились Богу, вірили і йшли вперед, обезсилено спираючись на спомини про рідних та ту любов, що попри все жевріла у душі. І Ольга теж, серед всіх тих жахіть минулого часу змогла знайти втіху та підтримку, що тримала дівчину на ногах. Це була нова зустріч, нове кохання. Виконуючи тяжкі каторжні роботи, на які разом ішли і чоловіки та жінки з концтабору, Ольга познайомилась з хлопцем, з яким її доля пов’язала сімейними вузами. Спочатку це були просто зустрічі поглядами, потім швидке знайомство і допомога хлопця, яка тільки була у його змозі. А далі вони випросили у влади згоду одружитись. І ось посеред рядів колючої проволоки, на території чорної обителі болю Ольга вийшла заміж, замість білої фати прикрашаючи голову темною, старою хустиною. Та вони змогли зародити любов, гріючи один одного надією, та підбадьорюючи у хвилини відчаю. А невдовзі у них народилась донька. І чи довго по тому Ользі ще довелося нести відплату за своє перше, поламане кохання – точно не відповім. Та напевне що ні, Бог милував,бо ще з маленькою донькою, і зі своїм чоловіком Оля повернулась у рідне село, будучи реабілітованою. А там, серед спокою буденного життя, вже посеред запашних яблунь у пари народилося потім ще двоє дітей. Що ж до заздрісної Ксенії, то одне знаю напевне: Господь їй щастя не дав. Вона сама його втратила у ту хвилину, коли зруйнувала чуже, отримавши і свою плату за любов.
1

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Оксана Бугрим

7
Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 15-08-2018