А скільки її вбивали,
Клали мерщій на коліна,
Рвали на шмаття, плювали,
Казали, що всюди винна.
Хотіли її забути,
Щоб сліду не залишилось,
Не гнулась її міцна воля,
Лишилась, щоб в світі жити.
Щоб пам’ять жила в народу,
Щоб пам’ять жила між люди.
У ній мого роду щастя
Хрестиками лягли на груди.
Волошка у житі пахне,
Від краю до краю сонце,
У вишивці нашій слава,
Зірницями у віконце.
Коли ніжним променем ранку
Торкнеться світанок раю
Я просто вдягну вишиванку,
Без неї ж душі немає…
© Оксана Граб’юк “Вишиванка”