Нас не було, коли душили мову,
Коли принизливі чіпляли ярлики.
Про другорядність української розмову
Почути можна до цих пір – далось в знаки.
І от тепер, коли, здавалося б, радіти,
Що рідну мову повертаємо собі,
Що мову пращурову наші знають діти –
Сичать на захист окупантської доби.
І вперто скрізь базікають “масковскай”,
Плекаючи імперії “язик”,
Який приріс до спини – горб
холопський.
Своє навіщо – до чужого наче звик.
До того, що нав’язане чужинцем,
Вколочене штиками, на крові.
Забудь, що прадід був твій українцем –
Нехай москаль панує на землі?
Моїй землі! А як її впізнати,
Чия вона, коли скрізь руській мір,
Язик просунувши спочатку людям в хати,
Заслинить мізки, а тоді на двір
Як цуценя, чи як невченого холопа,
Тебе ж хазяйською вже мовой прожене.
І бідкатись, жаліти остолопа?
Що кожен сіє, те й собі пожне.
Автор: Олеся Натха
Автор публікації
