Вічна тиша в лісі панувала,
Та лиш до цього дня,
Тихенька пісня тишу розірвала
Та ще якась незрозуміла метушня.
Аж ось майнула сукня між дерев,
І пісня чулась голосніше,
Та ще й додався дивний рев,
Навколо стало холодніше.
Та що ж це коїться навколо?
Невже повстали мертвеці?
І раптом в шиї ніби закололо,
Немов у мене витягли хребці.
Відразу рвучко повернувся
Й у темряву поглянув я густу.
Від страху трохи похитнувся,
Та все ж, побачив лиш галявину пусту.
Та що це? Марево чи то насправді
На вітрі біла сукня майорить?
Немов у тій неназваній баладі,
Лиш згадка про яку уже страшить.
І ось лунає пісня усе ближче й ближче,
І можна розібрати вже слова:
З надій моїх зробив ти попелище,
Могилою для мене стала купа снігова.
Забрав усе, що мала при собі
І честь, і золото, й життя в додачу,
Та я ж, дурна, довірилась тобі
Й тепер ходжу я привидом і плачу.
Та годі, досить з мене сліз!
Прийшов нарешті час розплати,
Я поквитаюсь, любий мій маркіз! —
З усіх сторін слова ці почали лунати.
І раптом в голову неначе цвяхи стали забивати,
І біла тінь навколо все кружить,
І морок став свідомість застилати,
А пісня так у вухах і дзвенить…
Автор публікації
