Останнє яблуко у батьковім саду,
налите соком, дивиться благально,
як листопад винищує безжально,
шматує листя, наче на біду.
Зігріте сонцем, скупане дощем,
вигойдується в такт вітрам осіннім,
чека на час якогось потрясіння,
щоб опинитись раптом …під кущем.
Дарма що сад повипирав кістки
і світить ребрами на чистім видноколі,
він не оплаче навіть мимоволі
ні завтра, ні колись – через роки…
Останнє яблуко…
Йому б іще світить,
зігріть чужі, як літепло, долоні
чи дочекатись нового Ньютона –
і надихнути враз, і осінить…
І я сюди вже більше не прийду.
Сьогодні, як уперше, сповідаюсь
і, роз’ятривши пам’ять, так прощаюсь
з останнім яблуком у батьковім саду.
Думок на тему “Останнє яблуко”
Красивий вірш. Заходьте і до мене на сторінку, оцініть моє творіння)