Стояла жінка осторонь сумна

Стояла жінка осторонь сумна,
Її душа із вітром гомоніла,
А біля ніг все кішечка руда
Ласкаво терлась й тихо муркотіла.

Вона дивилась в сіру далечінь,
Й немов у фільмах постаті мелькали,
Десь за поріг років упала тінь,
А зорі сум у сяйві колисали.

І їй у сні наснилась чужина,
Той день і час,що у небес благала,
Сталевий свист сховала ніч страшна,
А доля слізьми реквієм писала.

Шниряли кулі стрімко між дерев,
Блукала смерть без остраху лукаво,
В окопи падав бою дикий рев,
Стогнало небо й з відчаю ридало.

Он там на землю впала тінь людська,
Хвилину – дві – ще постать підіймалась…
Земля холодна, мокра і слизька
Тепло вбирала й хижо насміхалась.

Вона відчула в серці щем різкий,
У сні металась, помочі шукала,
Крізь хриплий голос стогін боязкий
Стрясав їй душу,і сльза стікала.

І жінка рве вже хустку на шматки,
Із рани кров охайно витирає,
Він жадно робить довгі два ковтки,
Вона ж у Бога милості благає.

Вже довгий рік їй маряться бої,
І кожен раз шука в окопах сина,
Думок тривожні хмари, мов рої,
Віщують в снах – жива її дитина.

Прийшла та звістка, що поліг в бою,
В тім пеклі тіло свічкою згоріло,
Питала долю – радницю свою,
Чому ж її життя не спопеліло?

На це ніхто невзмозі дать одвіт,
Бо долю Бог дарує ще в утробі,
Життя – це птах, що лине в білий світ,
І пада вниз, коли душа в жалобі.

Зима сховала довгі вечори
За сніжний килим запізнілих ранків,
Весна ж несе в примовклі хутори
Надію й віру сонячних світанків.

Блакитне небо в очі загляда,
Теплом проміння душу зігріває,
І майже сива жінка молода
З війни щоднини сина виглядає.

Вербовий котик весну зустріча,
Ось пролісок крізь сніг пробивсь на волю,
І раптом погляд постать поміча,
А час втіка від відчаю і болю.

– Це, мамо, я .Повірте – я живий!
Ваш оберіг відводив смерть щоразу.
Я сам іду, нічого,що кривий –
Навчивсь ходити, правда не одразу.

В полон потрапив, ледве вижив там,
Однак мені всміхалась нишком доля.
Сповна віддячив зрадникам – катам,
Це бачив Бог і закликала воля…

Стояла мати, мов стіна бліда,
Той віщий сон згадався їй одразу…
Вона на сина з жалем спогляда,
Й в думках шукає підходящу фразу.

– Ходімо в двір, тебе заждався пес,
Там стільки справ – твої потрібні руки,
З’ явивсь, мов янгол, з праведних небес,
Щоб вгамувати материнські муки.

Проходить жінка тихо мовчазна,
В очах її весна цвіте яскраво,
Лиш на чолі печалі борозна,
Про дні страждань нагадує лукаво.

4

Автор публікації

Офлайн 3 години

Светлана Савченко

236
Коментарі: 2Публікації: 85Реєстрація: 21-08-2018

Автор місяця (Серпень 2019)

Досягнення отримано 21.09.2019
Публікація автора набрала 4 вподобання у серпні

Небайдужий читач

Досягнення отримано 05.05.2019
Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

Срібне перо

Досягнення отримано 23.11.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 50 і більше публікацій

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: