Віщували нічого дивного, Хмари неба лазурного сну, І в промітті лілово-застиглому Розворушили першу сльозу. І померкла розписана тишею, Грань розмитого обрію дня, Розколовшись трухлявою вишнею, Ставши символом передчуття… Закрутившись у шквал тьмяним вихором, Чорне сонце розірваних хмар, Прогриміло картиною вироку: Чисте небо – прелюдія чвар! Буря!