Для голосування необхідно авторизуватись

Чорнило з гірчичниць

  • Чорнило з гірчичниць

( казка із передмовою та післямовою)

 

Казкареве надхнення

(казкова передмова)

Знаєте, що головне для казкаря? Так, натхнення. Тільки не те натхнення, яке собі вигадали ті, хто ніколи не писав казок. Для них, натхнення – це такий настрій , коли казки пишуться самі по собі. Просто стрибають звідкілясь з гори, а казкарю, який нарешті дочекався такої казкової зливи, слід лише підставляти під цей горішній потік чистий аркуш паперу чи клавіатуру і все – готова казка у кишені.

Насправді, і це підтверджує мій знайомий Казкар, натхнення – це здатність почути чи побачити казку у повсякденному житті. Не віриться?! А дарма, бо казки існують паралельно з нами. Кожна річ чи жива істота розказують свою казку, тільки зазвичай люди їх не чують. Та і як їм сердешним щось почути, коли навколо все гримить, гуде, гучномовить та перекрикує. На що вже тиха подія осінній обліжний дощ і той зараз супроводжується ревінням двигунів та хлюпанням колес по калюжах та мокрому асфальту.

Казкар також, не постійно чує щось незвичайне , проте, у нього є декілька методів досягнення натхнення, або ж здатності чути те, чого іншим не чутно. Природно, всіх своїх секретів Казкаря не розказує, і не тому, що боїться, що всі почнуть чути казки, а він втратить роботу, а через те, що не хоче, щоб у відповідь на розкриті секрети натхнення слухачі  голосно і несамовито сміялися, і це добавить зайвий галас у наш і без того занадто гучний світ.

Втім, я тихесенько, потайки від Казкаря, розкрию секрет, про який мені достеменно відомо. Бува і серед вас підростають майбутні казкарі. Можливо, і ви так любите ті казки, що аж хочеться їх писати, щоб цих чарівних та повчальних історій було якомога більше, а наш світ  ставав кращім та добрішим, тобто трошки казковим.

Щоб почути нову казку Казкар сідає за стіл і починає малювати на папері. Робить він це не олівцями, фарбами чи фломастерами, а кольоровими чорнилами: синіми, чорними, червоними, зеленими. Всі чорнила налиті у окремі чорнильниці і для кожного кольору у Казкаря є своя ручка із сталевим пером. Це робиться, щоб чорнила, коли в них вмочається перо не забруднювалися і зберігали свій колір первісним.

Казкар опускає перо у чорнило і починає малювати все, що спадає йому на думку. Малюючи, він прислухається, як перо тихенько скрипить, рухаючись по паперу. Ще зовсім недавно Казкареві здавалося, що всі пера скриплять однаково, а зараз він чує, що іноді перо скаржиться на папір, буцім той занадто шкарубкий і так грубо чіпляється, ніби, хоче витягнути з пера плямку. У свою чергу папір бідкається про жахливий характер пера, яке тільки те і знає, що безжально шкрябати по живому.

Ще Казкар придивляється до кожної лінії, бо вони змінюють колір. Спочатку, з-під пера лінії виходять яскраві та блискучі, а потім тьмяніють і висихають. Втім це лініями на користь, бо у такому стані вони здатні зберегти зображення дуже довго. Ось так малює Казкаря будиночки, дерева у квітах або ж плодах, як восени, бурхливе море, хмари або ж місячні чи підводні пейзажі аж поки не почує казку, яку мерщій починає записувати. Буває так, що на аркуші ще не домальовано гору чи старезний дуб, а Казкар, не відкриваючи пера від останньої лінії малюнку починає писати казку.

Що ще розказати про те писання-малювання чорнилами? У Казкаря зовсім чудернацькі чорнильниці. Справа в тім, що зараз чорнилом мало хто пише, тому чорнильниць у продажу немає. Коли Казкар питав про чорнильниці у крамницях письмового приладдя, то йому відказували, що такого товару у продажу немає і ніколи не було. Радили у якості чорнильниці використовувати саму баночку із чорнилами, яку закручувати кришечкою після роботи. Казкарю таке не сподобалося, бо чорнильниця, щоб з неї набирати чорнило на перо, а баночка – щоб зберігати запас чорнила. Справи різні, тож і ємності мають бути відмінні. Проблема, здавалося, не мала розв’язання: щезли чорнильниці з продажу, і край! Втім, хто шукає той знайде. Якось Казкар зайшов у крамницю посуду, бо треба було купити новий чайничок, щоб заварювати запашний липовий чай, також для натхнення, і побачив чорнильницю. Чудова така керамічна із кришечкою у якій був отвір саме такого розміру, що у нього добре проходить перо. Та як же ж сподобалась Казкареві та чорнильниця! Він одразу взяв аж чотири штуки. Правда, на касі виявилося, що то не чорнильниці, а гірчичниці,  щоб дбайлива господиня на святковий стіл ставила не баночку з супермаркету, а цю порцелянову посудинку з маленькою ложечкою. Втім, Казкар аж ніяк не засмутився і у той же день поналивав чорнила у гірчичниці, а маленькі ложечки сховав у велику шухляду письмового столу. Скажу відверто, якби не оті гірчичниці наповнені різними чорнилами, то не було б і казки про яку, я хочу розказати.

Почалося все з того, що застеляючи ранком ліжко, Казкар побачив на білому простирадлі кольорові чорнильні плямки.

“Що це таке? – здивувався Казкар, – Невже я вчора ліг спати, не помивши після роботи руки і забруднив постіль? Не порядок!”

З рішучістю, більше ніколи не лягати з невимитими після малювання чи письма руками, Казкар знаходився міняти простирадло на чистеньке. Втім, наступного ранку, на простирадлі були свіжі крихітні чорнильні плямки. При чому, плями були не тільки там, де можуть дістати руки, які Казкар, як і задумав, ретельно вимив, а навіть там, де ноги.

“От такої! – тільки і зміг вигукнути Казкар, – Звідки ж ці плями?”

Сумнівів щодо зв’язку між плямками на простирадлі і чорнилом з гірчичниць не було, бо кольори співпадали повністю., хоча чорних було найбільше, червоних – менше, втім, багато, синіх було значно менше, а зелені траплялися рідко. Казкар вирішив простежити, що ж відбувається з чорнилами, коли він не працює і хто та навіщо ставить ті плямки.

Зазвичай Казкар пише зранку та по обіді. У цей час, ще не темно і  творчих сил більше. До пізнього вечора він дуже не любить засиджуватись, хіба що термінова робота чи невідкладне замовлення якоїсь з редакцій.

Цього разу Казкар пішов до столу, коли вже добряче смеркло, хотів увімкнути електричне світло, а потім вирішив запалити свічку. Свічка тихо горіла, роздаючи кімнаті своє не дуже яскраве, проте тепле рухоме світло в якому Казкар побачив, що до його гірчичниць – чорнильниць по черзі підлітають  комарі, сідають на білу порцелянову кришечку і обережно опускають у отвір довгий хоботок. Поки Казкар дивувався наскільки у комарів довгі хоботки, у тої комахи, що вже певний час сиділа верхи гірчичниці, черевце почало наповнюватись чорнилом. Через прозорі стінки черевця було видно, що комар набирає сине чорнило. Напруживши пару своїх крил комаха злетіла і, судячи по доволі гучному дзижчанню, полетіла у бік спальні.

Чому до спальні у Казкаря питань не було, бо там круглий рік відчинена квартирка, а і взагалі питання походження чорнильних плямочок втратило всю свою загадковість. Казкар ще тихенько  посидів за столом, милуючись злетом комах із кольоровими черевцями та почав думати: “А навіщо комарам чорнило?” Питання швидко отримало відповідь, бо Казкар почув казку, якою колись, як згодяться видавці та редактори, поділиться з усіма. А поки, слухайте про що почув Казкар, від мене.

 

Навіщо комарам чорнило

(казка)

З ранку у Дзюбрика був пречудовий настрій, бо сьогодні ввечері, як сяде сонечко, вони з дідом Завзятьком полетять по чорнило. Не кожному комару випадає така  честь, бо для цього треба бути міцним, здатним долати великі відстані із важливим вантажем.

Поки летіли досвідчений дід, який чи не все життя пролітав за чорнилами повчав:

– Ти, онучечок, відразу не форси. Це твій перший рейс, тому багато одразу не набирайся, пам’ятай, що не те чорнило, що у черевце взято, а те, що до діла прилаштоване. Тим більш, що чорнило – дуже п’янка річ. Чув коли наші з чорнилом повертаються, так вони у тричі голосніше дзижчать та співають, бо сп’янчилися.

– Та я про те все, діду, знаю і пам’ятаю всі твої настанови. Буду обережним і розважливим, все обмірковуватиму, – заспокоював старого Дзюбрик.

– Та я тебе зараз не вчу, а більше себе заспокоюю, бо знаєш, які у мене хвилювання та відповідальність за тебе. Бува що, в мене всі будуть питати: “Чому не вберіг талановитого малого?!”, – ніби виправдовуючись пояснював Завзятько, – та і не всі наші, ой, далеко не всі, повертаються. Ти, ріднесенький, чорного чорнила на перший раз не бери, бо воно найважче. Якось вже іншим разом. А краще візьми зеленого.

– Та що ж я зеленим намалюю?! У нас і так суцільна зелень навкруги.

– Та не скажи, онучечок! Майстерність як раз саме у тому, щоб працюючи неяскравими тонами, на ледь помітному контрасті зробити так, щоб краса твоєї роботи не у очі кидалася, а душею помічалася, – заперечив дід Завзятько.

Дзюбрик, не хотів засмучувати діда, тому відразу погодився, хоча у душі подумав: “От якби поки ми долетіли, а все зелене чорнило наші вже розібрали, а нам залишили червоне чи сине… Тоді б і діватися ніби немає куди… І буду я з червоним і діда ніби і не ослухався…”

З такими думками та розмовами долетіли дід та онук до будинку одного доброго чоловіка, Казкаря. Будинок був невеличкий, проте охайний і чепурненький з червоним черепичним дахом, великими вікнами та верандою. Навкруги будинку росли декілька дерев та було багато квітів.

Оскільки Завзятько і Дзюбрик летіли а ні занадто  поспішаючи, а ні відстаючи від інших, тож і прилетіли вони разом з численними своїми родичами. Щоб не утворювати біля чорнильниць тісняви та зайвої метушні дід з онуком сіли на пахучу квітку рожевої півонії – почекати.

– Поки ми сюди летіли, я все думав, а як ми, комарі, раніше обходилися без чорнил? – запитав Дзюбрик.

– Справа в тім, що раніше чорнила було набагато більше, ніж зараз. Як мені переказували, були часи коли у школах на кожній парті стояла чорнильниця з чорнилом. Потім школярі стали писати авторучками, проте ще довго чорнильниці стояли у поштових відділеннях, де чорнилом заповнювали бланки телеграм.

– А раніше? До школярів та пошти? – все не вгавав комарик.

– Та і раніше люди писали у кожній більш-менш заможній хаті, де мешкали письменні люди  був і каламар, в якому і набирали чорнило.

– А що таке каламар? – продовжував допитуватись Дзюбрик.

– Так у старі часи у наших краях називали чорнильниці. Тоді грамотних було не дуже багато, тому каламарі були гарно оздоблені та розцяцьковані срібної чеканкою та візирунками, бо каламар слугував  прикрасою столу, підтвердженням освіченості господаря.

– А ось ще раніше? Де ми брали чорнило.

– Коли я був малий та ось такий цікавий, як оце ти зараз, то мені казали, що у сиву давнину комарі самі чавили сік з ягід та соковитих плодів, так і отримували нелегкою працею чорнило.

Завзятьку хотілося вже трошки помовчати, проте онук перескочив геть на інше:

– Діду, а чому Казкаря, всі вважають доброю людиною?

– По-перше, Дзюбрику, він не жадібний, свої чорнила не ховає і не зачиняє, як інші у темних пляшках, а тримає у чорнильницях, охоче з нами ділиться. Якщо б не він, то довелось би нам  літати аж на чорнильну фабрику, набирати чорнил з великих ємностей чи під час розливу прямо на конвеєрі, а це ризик і небезпека. До того ж на фабриці всякі пристрої, щоб наш брат не залітав, а у Казкаря – вікна відкриті і ніяких тобі фумігаторів чи стрічок. А по-друге, Казкар любить наш світ і пише про все красиве і цікаве в ньому казки.

– А чому ж тоді він досі не написав казку про нас, комарів?! Ми ж такі цікаві!

– Одній людині не під силу написати про все-все цікаве. Можливо ще час не прийшов…

Згодом підійшла черга Завзятьку і Дзюбрику летіти до кабінету Казкаря, набирати чорнила. Дід не спускав очей з Дзюбрика, тож довелось малому сісти  на чорнильницю з зеленим чорнилом, напитися чорнила так, щоб можна було б ще і ще по стільки ж, проте дід суворо наказав: “Все, онучечок, досить, лети помалу, а я скоро наздожену.”

Дзюбрик полетів. Трошки попетляв, поки не призвичаївся до нових відчуттів у середині та пристосував свої трохи неслухняні крила до польоту. Коли комарик опинився у спальні Казкаря через яку проходив його шлях до дому його наздогнав дідусь:

– Як ти? – коротко спитав дід, – як почуваєшся, як крила?

– Та все нормально, можна було б взяти і більше чорнила, як всі, – почав відповідати Дзюбрик, аж раптом унизу у місячному світлі він побачив ліжко Казкаря, на якому юрмилися знесилені комарі, змушені зробити аварійну посадку. Вони просто не могли летіти далі, відчайдушно гуділи, пищали, силилися швидко махали крилами, але злетіти не могли.

– Бачиш, онучок, що буває з тим, хто перевантажив себе, взяв надміру?

– Що ж з ними тепер буде? – злякався Дзюбрик.

– А що буде?! позбавляться вантажу, перепочинуть та полетять додому. Наступного разу будуть розумнішими та обережнішими,- заспокоїв старий, – більше не балакай, бережи сили, попереду – довгий шлях, а вантаж тільки набиратиме вагу.

Летіли довго і мовчки, все було, як казав дід: ставало важче і важче. Добре, що у якусь мить теплий нічний вітерець підхопив “чорниловозів” і допоміг летіти у потрібному напрямку майже без зусиль. Потім вітерець зник і знову Дзюбрику прийшлося напружити свої втомлені крильця, які стали важкі, ніби наповнені найчорнішим у світі чорнилом.

Дзюбрик від несили був вже готовий припинити свій полі, аж раптом дід радісно продзижчав:

– Тримайся, малий, он вже і наш клинок, зовсім близько!

Це додало сил. Нехай, Дзюбрик приземлився на стовбур клена нижче своєї гілки і йому прийшлося залишок шляху долати, пересуваючись на шести лапках, проте справа була зроблена.

– Вітаю, тебе, онучечок, з твоїм першим рейсом по чорнило. Ти впорався! Я пишаюся тобою! Молодець, – похвалив дід, – завтра з ранку почнеться у нас цікавезна робота. А поки, відпочивай…

Дзюбрика вмовляти не прийшлося, він одразу заснув під кленовим листочком і йому відразу почали снитися кольорові сни.

Вони з дідом розмальовують оточуючий світ. Через тоненький хоботки видають потрошку принесене чорнило: дід червоне, а Дзюбрик зелене, і тоненькими лініями малюють по пелюстках квітів, листочках дерев, жолудях старого дуба та крильчатках рідного клену. Там де проходили їх тоненькі хоботки залишалися неповторні візеруночки та орнаменти, що додавали і без того чарівному світові краси та ніжності.

Дід щиро радів, дивлячись на першу самостійну роботу онука, та все підбадьорював:

– Гарно в тебе виходить, з душею. Світ великий, але у цьому світі є що прикрашати, і це можуть робити навіть найменші створіння.

Домалюєш зеленим, а наступного разу принесеш собі сині чорнила, та додаси виразності пелюсткам волошок та Петрового батога, який до того часу забуяє квітом. От і буде з тебе майстер, мені на зміну…

Останні слова Дзюбрик не дуже розібрав, бо якраз під листочок заглянуло ранішнє сонечко. Комарик піднявся, а там і дід прилетів, щоб малювати разом.

– Може колись, Дзюбрику, дізнається Казкар про наші малюнки, от  і про нас, комарів, буде казочка…

 

Безсонна ніч Казкаря

(післямова)

 

Казкареві не спалося. Це було приємне безсоння, коли з одного боку на душі легко і натхнено від усвідомлення того, що робота виконана добре, світу подарована ще одна казка, і хочеться щоб цей день, сповнений такого творчого піднесення, ніколи не закінчувався. А з іншого боку, Казкареві думалося, що на папір він виклав далеко не все, що почув у той вечір.

У голову йшли думки, що можна було б ще багато чого додати до тексту. А може треба було написати цілу казкову повість?

“Добре, що я написав казочку про комарів, – знову радів у думках Казкар, – до мене ніхто і ніколи про комарів казок не писав!” Втім, Казкар був чесний та справедливий, тому одразу згадав народні казки, де за героїв були комарі, Пушкіна у якого царевича Гвидона Лебідь перетворювала у різних комах, у тому числі і комара, та в решті решт – Корнія Чуковського у якого комар врятував від кровожерливого паука муху.

“Тож, немає нічого нового під місяцем”, – цій рятівній думці вдалось виженути   всі інші, тож Казкар нарешті заснув. Спав спокійно і так міцно, що чорнильний транзит його зовсім не турбував.

Дніпро, листопад 2020 року

(ілюстрація Софія Мережчук)

9

Автор публікації

Офлайн 1 день

Виталий Мироненко

1
Коментарі: 1Публікації: 1Реєстрація: 31-07-2020