Звалило дерево буревієм,
з могутнім тілом, зеленим зіллям.
Лежало, спершись руками-гіллям…
Здіймався ранок над ним повільно.
Ще вчора хмарами лоскоталось,
гніздо плекав ще на ньому сокіл,
сміялось сонце йому звисока,
щось таємниче йому шептало.
А там, внизу — прозаїчні будні,
турбот життєвих рутина сіра,
полює в сутінках звір на звіра
від днів вчорашніх, до днів майбутніх.
Упало, корінь сточила зрада,
живцем розірвані жили-вени,
кричать над вирвою німо, щемно,
ще кровоточить струмками рана.
Вершини в небі байдужо зверхні
не чують крику за шумом вітру,
чужі, далекі і непривітні.
…А долом вогко заносить смертю.
Гілля повалене кози топчуть,
снують мурахи зів’ялим листям.
Та часом пташок у день імлистий
крилом невидимим затріпоче.
Та впало зріле, живе насіння,
промінням теплим удень зігрілось…
У нім життя ожило несміло,
неначе дерева воскресіння.