Я вишиваю нитками безсоння
цнотливий ранок, знову наче вперше.
хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.
У голку засиляю перший промінь —
хрупкий, сором’язливий і тендітний…
В чеканні чуда у порі досвітній
мовчать ліси, сумні і нерухомі.
Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.
Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістане ключ Дажбог золоточолий,
розчеше по полях пшеничні вуса.
Дякую, п Лілю, за втручання!