Де ти тепер, моє шкільне кохання?
З ким ділиш ночі і проводиш дні?
Кому даруєш ніжності признання?
Зненацька чом згадалося мені?
Ти було невзаємним, та щасливим,
Горіла в щасті біля тебе я,
У віршах про кохання полохливих
Писала я щораз твоє ім`я.
Ти не читав, не знав, не здогадався,
Шкільні стежини доля розвела.
Я чула, ти зустрів ЇЇ, побрався –
За вас тоді щаслива я була.
Тепер не знаю, де ти є на світі,
Мене мабуть вже і не спом`янеш…
Можливо, підростають в тебе діти,
У радості й любові ти живеш.
Щасливим будь, моє шкільне кохання,
В моїй душі загоїв рану час,
Але, пробач, зізнаюсь, сподівання
Десь глибоко в ній вогник ще не згас.
Сім`ї твоєї я не потривожу
І не збираюсь шкодити тобі,
Лиш сподіваюсь: зазирнути зможу
У рідні очі ніжно-голубі.
У морі тім бездоннім потонути…
Щоб лиш на хвильку погляди сплелись
Й дала ота єдина мить збагнути:
Я все ж тебе КОХАЮ, ЯК КОЛИСЬ.