. .Ось уже і червень – красень велично мандрує по землі, повноправно вступивши в свої квіткові літні володіння. Заквітчаний місяць гонорово величається неозорими просторами мальовничої матінки – природи, роздаровує багатому рослинному світові дивовижні барви небесної веселки. Літо – літечко краснеє було вповні…

. .Того гарного літнього ранку я йшла, вся в тривожних своїх думах, до синової новозбудованої хати нашою Тихою вулицею, насолоджуючись – впиваючись вранішньою прохолодою свіжого повітря. Назустріч мені бігла невелика чорно-біла собачка з червоним нашийником… Весело махаючи хвостиком, вона раптом повернулася і пішла за мною. Я заговорила до неї – собачка дивилася мені прямісінько в очі. Помандрувавши – поблукавши зі мною на подвір”ї та городі коло синової хати, вона ходила скрізь слідом.

. .- Зузульочка моя, розумниця моя, – кликала я її, – їстоньки хочеш, водички хочеш? Ну, йдемо додому… – І собачка слухала… Біля своїх воріт я налила їй у мисочку води свіжої, насипала сухого корму, потім поклала молоко. Тваринка з”їла все похапцем, ніби з голодного краю і ще чекала… Відчувалося, що вона давно не їла – не пила.

. .Наступного ранку Зузулька знову вже була коло наших воріт. Спираючись передніми лапами на паркан, вона заглядала, облизувалася, очікуючи сніданку, обіду або вечері. У спекотні дні лежала під сусідньою хатою у затінку, або коло наших воріт. Так тривало близько одного місяця. Звісно ж, ми з онуками ходили сусідніми вулицями, розпитували людей, чи ні в кого не пропала собачка, давали оголошення у Фейсбуці (разом з фото). Але так і ніхто не відгукнувся. Можливо вона була безпритульною.

. .А одного дня Зузулька зникла. Ми вже бачили і знали, що в неї став величеньким животик. – Напевне десь пішла народжувати, – подумала я. – Через кілька днів собачка знову прибігла, поїла – попила й одразу зникла. Ми з онуком САШКОМ прослідкували за нею. А згодом я знайшла шестеро цуценяток у старої сусідки під закритим навісом на городі. Не вагаючись, закутала їх у куртку свою і забрала додому. А вдома Зузулька з дітками своїми мала зручний, надійний, теплий притулок. Здавалося, мамочка була щасливою…

. .Йшов – минав час – повелитель. Цуценятка росли – міцнішали. Матуся годувала їх, голубила, облизувала. І промайнуло ось так півтора місяця. Чотири дівчинки і два хлопчики стали великими, жвавими, веселими. Але щоденно ще бігали до матусі поссати тепле материнське молоко. І самостійно вже вміли їсти їжу та пити воду.

. .Ось такі в мене вийшли мої маленькі цуценятка… Чи може вже й не мої… Бо незабаром ми всією родиною, натішившись на славу своїми маленькими улюбленцями, віддавали їх людям у добрі і дбайливі руки… БОГ добрий, і я вірю, маю надію, що тваринки будуть гарно доглянуті новими господарями, які їх любитимуть щиро і віддано.

. .МОЇ МАЛЕНЬКІ ЦУЦЕНЯТКА…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .ТАМАРА РОМАНЮК,

. . . . . . . . . . 22 липня, 30 серпня 2023 року.