Для голосування необхідно авторизуватись

СИНУ, СИНУ МІЙ, РОМАНЕ…

. . СИНУ, СИНУ МІЙ, РОМАНЕ…
. …У Вічності мій любий син… У Вічності з ГОСПОДОМ БОГОМ мій РОМАН… Розумінням своїм я знаю, усвідомлюю вже, що нема поруч зі мною на цій грішній землі моєї кровинки… І ніколи не буде… Та серцем материнським мені не віриться, ніяк не віриться… Мені здається, що я бачу скрізь і всюди свого синочка РОМАНА: на заквітчаному подвір”і, на городі серед запашних троянд, на нашій Тихій вулиці, коло господарських воріт, біля автомобіля власного, у магазині своєму, біля новозбудованої хати… Усміхнений, щасливий, життєрадісний, привітний – він серед людей. Навколо нього добрішає всенький світ… Я завжди виглядатиму, чекатиму, стрічатиму свого синочка, аби почути оте приязне і лагідне слово: “Мамо, як ти? Як ти себе почуваєш? Мамо, ти лікуєшся, маєш ліки?”. – Сину, мій любий сину, навіщо ти мене покинув на цій грішній землі? Я знаю, вірю, ти нас бачиш і чуєш із небесної блакиті, з чудотворних осель ВСЕВИШНЬОГО, де тобі так добре і затишно… ГОСПОДЬ БОГ із тобою… Я бачу, відчуваю тебе уві сні своєму, а мені здається знову, що наяву…
. .Сон 10. Надворі була того дня чудова сонячна погода. Ну, справжнісіньке літо, тепле – тепле, ніби й осені золотої не було. Я заходжу до своєї хати – світлиці, переступаю поріг у сінях, а назустріч із кухні виходить мій любий син. Одягнений гарно, як справжній лікар – у світло-синій костюм і брюки, шапка – бейсболка на голові. Обличчя у нього було рожево-синього відтінку. Я кличу – говорю до нього: “РОМЧИК! РОМЧИК! – А він, ні слова не промовивши, відвернув від мене своє обличчя, швиденько попрямував до дверей. Близько – близько був коло мене, а я не відчула його дотику – подиху. Бо ж так хотілося поспілкуватися з ним… Та його нема. Із БОГОМ він…
. .Сон 11. Здалося мені на мить уві сні, що полинула – полетіла я високо – високо в небо ГОСПОДНЄ, та й опинилася серед легеньких білосніжних хмаринок – в іншому світі, в світі умиротворення і благодаті. Й бачу навколо себе багато людей у білому одязі, які оточили мене близенько – близенько. І відчуваю всім своїм людським єством, що за мною спостерігає хтось уважно. Я піднімаю голову, спрямовую погляд ще вище, а там, з небесної глибини сонечко моє усміхається – мій любий синочок РОМЧИК. Дотягнутися до нього неможливо… Вірю, так щиро вірю своїм материнським серцем, що незабаром стрінемось у Вічності… Ой, ГОСПОДИ, як мені тяжко без нього, мого рідного РОМАНА… (Протягом двох ночей я дивилася подібний сон).
. .Сон 12. Перебуваю я оце на великому цвинтарі. Десь там викопана чимала яма, а на землі – широка труна, у якій лежить з десяток людей один коло одного, яких мають ховати. Хтось говорить поруч: “Треба ще одне місце зробити – чоловік молодий помер”. – “Ні -ні! – раптом почувся гучний голос із неба блакитного. – Не тут його місце. Він вже в іншому світі – ГОСПОДНІХ оселях. Добре йому там. ВСЕВИШНІЙ із ним…”.
. .Сон 13. Уже втретє, розумієте, втретє бачу той самий, подібний сон. Я знову високо – високо в небі блакитному на білосніжних легеньких хмаринках. Сама, як ніжна пушиночка, серед людей, одягнених у біле вбрання. І так їх багато, та я нікого не знаю, не впізнаю… Здається, що й обличчя їхні зливаються з білим одягом. Раптом чується тихий, лагідний голос згори: “Мамо, мамо…” – Піднімаю голову, а звідти, із небесних осель РОМАН усміхається… Пишу ці вистраждані рядочки, і плачеться мені, сльози, гіркі материнські сльози застилають мій зір безкінечно, й уста тихо промовляють: “РОМЧИК, мій РОМЧИК…”
. .Сон 14. Одного осіннього ранку вийшла я на своє заквітчане подвір”я, яке прикрашали гарні бузкові, вишневі, жовті, молочно-кремові хризантеми і дарували свій незвичний терпкий аромат – а тут знову люди, багато людей із похмурими обличчями: “Де тут яма, де тут яма?” – шукали – ходили вони по подвір”ї. Аж тут голос рідний наді мною почувся: “Гляньте, он яма. Така добра яма, добра…” – то говорив мій син. І якась невідома сила вела мене до тієї доброї ями, що була викопана під хатою – світлицею моєю, під самісіньким вікном. Здавалося, що то не сон у ту мить я дивилася, в життєвій реальності це відбувалося…
. .І знову рано – вранці нестерпний головний біль і невимовний жаль охопив моє материнське єство, знову кровоточить моя душевна рана… Йду – мандрую по своєму заквітчаному подвір”ї і знову виглядаю свого рідного сина… Ноги самі йдуть до воріт, а в очах зоріє тепла надія… на зустріч.
. . ТАМАРА РОМАНЮК,
. . 29 листопада 2021 року.
1

Автор публікації

Офлайн 7 місяців

0967487735

66
Коментарі: 0Публікації: 50Реєстрація: 08-11-2021

Бронзове перо

Достижение получено 21.11.2021
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій