– Мамо, мамочко, я не плачу!
Я, як тато мій воїн, козак!
Мама, ж ніжно сльозу дитячу
Витира і не спинить ніяк…
– Я не плачу, то лиш пилинка
Залетіла у очі мені.
– Не соромся цих сліз, дитинко,
– Бачиш, в небі хмари сумні.
– Мамо, мамочко! Вже ніколи
Не повернеться татко до нас?!
Не піде зі мною до школи?!
– Буде поряд він з нами весь час.
– Як же так? У Сергія, й Пашки
– Буде тато, а в мене ні?
– Так вже вийшло, моя ти пташко,
– Тато наш поліг на війні….
– На війні? А де вона мамо?
– Глянь, довкола ж її нема?!
– Це наш тато з своїми братами
– Мирне небо над нами трима.
– Щоб до школи ти міг ходити,
– Гратись з друзями у дворі,
– Щоб не знали жахіття діти,
– Ну, а як же без тата мені?!
Сльози градом з очей дитячих,
А в душі її біль голками…
Вона потім… в ночі поплаче,
Розпач рватиме до нестями…
А тепер мусить бути сильна,
Як її кохання велике.
Мусить виростить гідно сина,
Ради пам’яті чоловіка.
Скільки ж сиріт за ці роки,
Наробила війна ця клята!
Молоді стали сиві жінки,
Ненароджені плачуть малята….
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
