Старий будинок накриває маленький клаптик землі,
Яка вже понад століття не бачилася із сонцем.
Але та була свідком різножанрових історій,
Нанизувала долі мешканців на шампур часу, а тепер
Придивляється до нових власників. Тіло будівлі
Виявилось завеликим для однієї родини – як прихисток душ
Сіамських близнюків – одне на двох, тому
Логічним здавалося його (чи їх?) розділити.
Батько будинку втік до раю,
а дитя було продане в рабство
Декільком хазяївам, що почали вкладати в нього кожен своє.
Ніхто не визнавав помилку: бо це ми стали
Слугувати помешканню, лагідно та не дуже
Масажувати молотками хребет та дерев’яні м’язи –
а тепер, ось, нові володарі
Збивають, розтаскують, руйнують
старезні кахельні щоки та виконують
Пластичну операцію фасаду, формують
Новий, модерновий скелет.
Вони не здогадуються, що в хаті є домовик,
Який любить рудих котів і носить дитячі капці
Мого старшого сина. Та син вже покинув оселю
Задля життя в столиці, кличе і нас.
І рудий кіт зійшов із дому.
Навіть змарніла монетка, закладена «на щастя»,
Тепер знаходиться в кишені муляра,
Що підкладає надії під боки цегляні подушки.
Автор публікації
