Плакала, плакала дівчинка Мрія,
Забившись в куток у нещасній душі.
Назавжди лишила сестричка Надія
ЇЇ одиноку рядком у вірші.
Вже разом ніколи не будуть гуляти
У лісі бажань. У полях крадькома
Не випаде їм квітку серця зірвати,
Усе замело, вже й літа нема.
Так порожньо Мрії, так страшно у тиші,
Так сумно, так тяжко, розпач і біль….
Лиш згадки блукають, як травлені миші
І ріжуть неначе розсипана сіль.
І ніченька тужить, дощем не сміється.
І зіроньки тихо по хмарах снують.
І місяць із дому ні кроку, не рветься.
І навіть вітри лиш стиха гудуть
На фото вона і сестриця Надія,
Щастям в очах так тішать весну.
Та це лише зліпок, такий скам‘янілий,
Минулого року картина зі сну.
Так тихо… Чому? Ну чому ти затихла?
Прошу, ну прокинься, поглянь, адже все
Іще не скінчилось і я ще не зникла.
Прошу, лиш озвися, поглянь у лице.
Не треба в тенета зневіри летіти.
Тримайся хоч крихтою в моїх очах.
Я поруч, тебе берегтиму….. і квіти
Розквітнуть в мороз на твоїх руках.
Вже слабкість сповила сльозою скляною,
Упала у лоно людської душі.
Зігрій мене мила, озвися струною
Сказала Надія рядком у вірші.
Торкнулася серця, уста оживила
В обійми сестрицю до своїх грудей
Притисла в безсиллі, до себе схилила
Й новим почуттям понеслись до людей
Автор публікації
