Здається, щось знову померло, так і не народившись.
Холодно? Так, але холод колись та й мине.
Ти казав, що так буде, і душа навпіл розколеться.
І, можливо, ще менше стане в мені мене.
Ти багато казав, а я надто багато вірила.
Вірш ПОЛАМАНИЙ, так, та душа моя – зовсім ні.
Всього-навсього ще раз кохання до себе приміряла…
Що ж, мабуть, не пасує воно мені.
Зодягнуся в натхнення, що відчаєм пахне й свободою
І повірю, що в болю немає тонкої межі…
Розчинюся в повітрі, зіллюся з цією погодою –
І не кинуть ментально у спину нові ножі.
Нині п’ятниця, дощ, і подих завмер тринадцятий –
Я не хочу належати часу, думкам, тобі…
Хай і далі пульсують дні монотонно-пасмурні,
Не шукатиму рідних облич у тупій юрбі.
Все, кінець. І хай мучить когось все несказане,
Я ж не буду до крові битись за власний крах,
І хапати сумнівне щастя, мені нав’язане…
Від-лі-та-ю… І геть відпускаю страх.
Автор публікації
Автор книги "Армагеддон навпаки" ♥
