Коли замислююсь про долю драматичну
своєї мови, думки, слова та культури,
пригадую Сизифову спокуту вічну,
круті шляхи, пороги й неприступні мури.
Заговорив Еней на українській мові,
а з ним – боги, божата та богині грецькі.
Неначе в пику петербурзькому орлові
на українській реготався Котляревський.
Як молоде дівча, що в лісі заблукало,
крізь польські хащі і московські буреломи
із темряви до світла слово пробивалось,
щоб не забули, звідки ми і хто ми.
Здавалось лиш трясовина в кінці дороги,
а по верхівках – довге “акання” московське.
Та мова рідна лиш в оселі хлібороба,
так віддано скалькована по-малороськи.
Та раптом струни Кобзаря безкомпромісно,
так пристрасно і по-весняному розкуто
влились яскравосонячно і благовісно
у темний морок безбатькІвської розпуки.
Та східний вітер знову гонить крутохвилі і
повінню ідей – чужинської полови
з-під мови – храму, української святині,
підступно вимива фундаменту основи.
Та їм на перепоні ми поставим греблю –
із слів-цеглинок, із віршів поезопісні.
У цьому – першосенс і життєва потреба,
у кого з Україною душа і мислі.
Автор публікації
Коментарі: 16Публікації: 34Реєстрація: 13-08-2018
Достижение получено 16.08.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій
