Диктатор
Нащо мордуєш так народ,
Невже іще ти не напився?
Пройшли ми тисячі негод,
Щоб ти тапер ось так казився?
Думки, думки і все слова,
Пусті порожні обіцянки.
Країна каже : « Я жива,
Та стала в ролі тої бранки».
Квітками вислали ми шлях
Й могилами будуєм долю,
Колись казивсь монгол і лях,
Тепер свої ж скували волю.
Ти що, здурів, знімів, оглух,
В твоїх очах сліпого погляд?
Колись твій дід голодний пух,
Щоб не знайти проклятий огляд.
Давно вже не козацький край.
Ми загубили їхню славу.
Ти, Боже, сильно не карай,
Бо подали свою державу.
І пращурів славетний прах
Перевернувся тридцять раз.
Ми ж жебракуєм по світах,
Вони ж сміються всі із нас.
Диктуй, диктуй, ми будем слухать.
Ти говори, бо ми мовчим.
Потилиці ми вмієм чухать
Й дітей цій справі ще навчім.
Диктатор – праведний Іуда,
Продав нас за блаженний край.
Який же ти святий паскуда,
Живими нас ти поз’їдай.
Ти не приймеш кроваву жертву,
Назвався демократом ти,
Прийцмаєш плоть уже, як мертву,
Й будуєш з неї ще світи.
Диктуй, диктуй, пускай по світу.
Бери дітей, батьків, жінок,
Даєш ти нам свою освіту,
А потім тягнеш з печінок.
Ти бачиш: очі кров’ю скуті,
А руки змиті у лайні,
Давно усі вже ми забуті,
Бо віддані якійсь свині.
Ні! Ти не винен, наша воля.
Ми самі долі командир,
Яка прекрасна наша доля,
Бо в нас сліпий є поводир.
На, вигризай з грудей вже серце.
На, бий, порви, втопчи у бруд.
Натри ти плоть червоним перцем.
Це тій давно по праву труд.
Пройшли віки. А знов те саме.
На помилках не вчитись нам.
Все так же плаче сива мама,
І доля наша ще десь там.
А ти диктуй, ми пишем рівно.
Нотуєм кожне слово з уст.
Ти все так робиш гарно й вірно,
Що з нас залишиться лиш дуст.
Сліпі ягнята, вірні слуги,
Онуки й правнуки війни…
Минули наші світлі смуги.
Ми просто бидло й чурбани.
Нам не судилось, нам не змога –
Це істина така проста.
Яка б там не була дорога,
Та все ж вона іще пуста.
Та ти диктуй і не збивайся,
Не треба риторичних фраз,
А хто ти й звідки, не цурайся.
Не забувай, що ти із нас.
Та що ж я говорю! Ти слухай!
Чому ми пишем за тобой?
На тобі дулю ще, понюхай,
Не справишся з землей святой.
Не віддамо дідів ми славу,
Не віддамо ми сліз братів.
Я не віддам тобі державу,
Хоч маєш тисячу сватів.
Поки живу, я буду биться,
Зубами вигризать свій путь.
Не можу я із цим змириться,
То хай хоч інші поживуть.
Семенько О. В.
Автор публікації
