Пора цвітінь вже відійшла,
не плаче хвощ, не пахне липа.
Бо осінь золота прийшла,
небесними слізьми омита.
Земля вже стішилась — вляглась,
зопріле листя обгортає…
Вона не спить, ще не здалась…
Вона ще дихає — кохає…
Та набирається води,
щоб вдосталь напувать коріння…
Ще не далеко до зими —
зосталось крапельку терпіння.
В полон захоплять холоди,
цупкі морози, дні молочні…
Покриють осені сліди
пухкі сніги та темні ночі…
Але Земля іще не спить,
їй жовтень косу розплітає…
Ще журавлиний клин летить,
туман, ще ковдрою вкриває…
Повітря вогке — не сухе,
бо сіре небо брови хмурить.
Вже Сонце зовсім не пече,
воно потрохи очі жмурить.
Прийде пора холодних снів…
Поспиш земля, поспиш рідненька!
Прийде ще час казкових днів…
Проснешся в сяйві — чепурненька!!!
Автор публікації
Титул: Автор місяця (Травень 2020)
22 вподобання користувачів у травні
Титул: Небайдужий читач
5 коментарів “ЇЙ ЖОВТЕНЬ КОСУ РОЗПЛІТАЄ”
Гарна поезія!
гарний вірш
О-о-о-о-о!!! Це все, на що я спроможна. Бо перехопило подих😍
Чудово!!!
Це не те слово, що це “гарна поезія”. Це просто геніальна поезія в стилі класичної школи ліричних поезій, розпочинаючи від Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших великих поетів. І це не перебільшення. Бажаю нових поетичних вершин. З щирою повагою Валерій. Київ.