Та як же набридла одвічна делема
Ці сутички розуму й хворих бажань
Всесвітньо роздута громадська проблема
Для рішення мало дарвінських знань
До стану огиди доводить, бунтує,
Спазмує, та так, що й нудить вві сні
І внутрішнє его осліпло, не чує
І гордість калікою стала в мені
На милиці кошти в громади збираю
По крихтах, по краплі – усе у казну
Та ба, яка вперта, і спокій міняю –
На безлад. Зруйную, тоді вже й засну
Хвала науковцям і тим, що прозвали
«Сапіенс Хомо» таких от, як я
Вони були п’яні, чи просто не знали?
Мудріше людини буває й свиня
І церкві уклін, дає змогу молитись
і кожен із нас, аж лоб розбива
Зі служби біжить, щоб об’їстись, обпитись
Бо гріх нам простили. Ми – Божі дива!
Мерзенна спокуса в душі, як могильник
Все риє ту яму і втоми не зна
А хіть – як плафон, егоїзм – як світильник
Підсвічує шлях, от туди, аж до дна
У дзеркалі образ готовий згоріти
Під землю упасти від сорому вмить
Продав би усе, щоб від мене звільнитись
Та міцно прикутий, ніяк не відшить
І знову порядок речей не зруйнує
Здихаюча іскра у наших серцях
Хто любить – той зрадить, хто вірить – не чує
Абсурдом потішить себе і – на цвях
Розп’ята душа, а ми кажем – відкрита
Розтерзана віра, а ми кажем – стійка
Розірвана рана, нічим не прикрита
І вічно простягнута в натовп рука
Ляльковий театр, немов кругла планета
Масштаб декорацій вражає сліпих
Сучасні мережі беруть у тенета
І дикторський голос бентежить глухих
Дістало свавілля безкарних законів
Набридло сміття із вікон дахів
І мнимі царі на горшках замість тронів
Дратує протяжність спокути гріхів
Бридоттям фарбують маски акторам
Чужою бідою припудрюють ніс
Скляними очима палять з моніторів
Чекають на Марс безвізовий в’їзд
І брешуть, і брешуть, не можуть спинитись
І ллється рікою з їх скривлених уст
Не те, що мовчати, тут гидко молитись
Підеш до причастя, взамін дадуть дуст
І, що нас над свинями так возвишає?
Ще більше за них у багнюці живем
Й голодна гординя по стінах гуляє
А ми їй вина та ще й «зрєліщ» даєм
У лебедя вірність оголена, чиста
В пернатого птаха, без розуму й звань
А в нас, чи лишилась хоч крихта намиста
В пихатій любові із піни зітхань?
Готові усюди в простори кричати
На подвиги дивні готові – бійці
І грамоти будуть, й медалі вручати
Такі, у яких замість рук гаманці
Собака стражда за призначену долю
Її засудили на дружбу з людьми
Та краще б її породили вівцьою
А ніж завивати на місяць ридьми
В ажурних комодах ховаємо фото
Свого єства в чорно-білих тонах
Не відкупитись ні сріблом, ні злотом
Від того, що маємо в наших серцях
І бридко про це на папері писати
Рукою виводити опис в словах
Та краще вже мухою десь політати
Згубитись у заростях, в Бога у снах.
Автор публікації
