Не могу я тобой надышаться,
Надышаться тобой не могу.
Мне так хочеться миру признаться
Закричать. Я люблю. Люблю.
Не могу я тобою напиться,
Для меня ты, – живая вода.
Ты, как новенькая страница,
Я хочу быть твоей. Навсегда.
Не могу на тебя насмотреться,
Ты, как без рамки картина.
Руками твоими б согреться,
Осознать, что лишь я, любима.
Не знаю, что ждёт впереди нас,
Будут и бури и радости.
В Рождественский полуночный час,
Под ёлкой – подарки и сладости.
Купим маленький домик у моря,
Пусть светит нам яркий маяк.
Никогда мне не знать с тобой горя,
Без тебя все не то, все не так.
Постучиться к нам старость, сквозь годы,
Ты ноги мне пледом укроешь.
На рояле лежать будут ноты,
Малиновый чай приготовишь.
Мои поцелуешь морщинки,
Пройдём мы с тобой все пути.
Лишь от радости будут слезинки,
Рука об руку сможем пройти.
Моя ты надёжная крепость,
Непробивная стена.
Ты сильный, но даришь нежность,
Была подругой, а стала, – жена.
Однажды… Обнявшись под пледом,
Ты не молод, я не молода.
С улыбкою встретят на небе,
Соединят два крыла
3 коментарі “Не могу я тобой надышаться”
очень красиво
Я вражений, що у молодої поетеси або її ліричної героїні таке глибоке та сповідальне ПРОЗРІННЯ ДОЛІ…Це щось таке несподіване у традиційному просторі українських поезій, коли людина намагається побачити власну Долю у тому просторі, який люди просто називають одним словом “Щастя”. Я знаю, що деякі поважні психологи радять людям так жити насправді – уявляти образи Щастя, Любові, Краси, Гармонії. У цьому випадку лірична героїня живе у цьому просторі Духовної Гармонії. І хай її життя буде таким як це “прозріння Долі” у просторі талановитої поезії про Світ Людської Душі….
Супер, описано як прожите життя, чуттєво та життєво