Для голосування необхідно авторизуватись

31 квітня

Збірка “31 квітня”
(вибрані поезії 1997-2004 років) 71шт

***
Ти був поет, я – твоя мрія,
У тебе ожила надія…
Я ж хвилі рахувала,
Усмішку на вустах ховала.
Як добре бути мрією поета!
Скажу вам, друзі, по-секрету…

***
Не вчи мене поезії писати,
Не вчи змагатись за слова,
Розпусна рима – геть не перша,
До тебе в стилі ню прийшла.

І як ти можеш їх міняти:
Оця, десята, сота, та не ця?
А потім забувать і полишати,
Замість любові до кінця.

Вони живі ж, пахучо-ніжні,
Засмаглі, забубнявілі, терпкі!
А ти їх шлеш в болота сніжні…
…………………………………………….

Запам”ятай і передай всій решті,
Усім творцям життєвого пера:
Міняєш рими рвучко, як краватки?
Настане час, і жодна не прийде!

І не кажи за тим: “Немає Музи!”
Бо Муза вже валізу спакувала,
Ексклюзив – турів до невинних рим
Мільйонів десять зрахувала!

***
Безпомічна любов
Ходила попідтинню,
Беззахисна любов
Мовчала до людей,
Безрадісна любов
Знімала павутиння,
З стареньких тіл,
Чекаючи на ліпше.
Була вона сліпучо молода,
Ніхто її не бачив і не чув,
Про неї, справжню, всяк забув.
Ходила, усміхалася собі,
ЇЇ забули клопоти земні.

***
Блакитний Рак звернувся до Русалки:
“Чом руки ці не схожі на обценьки?
Чом припасовано блискучий хвіст?
І до якої праці вам є хист?
І не тварина ви, і не людина,
Навіщо у ставку така “перлина”?”
Русалка на камінні мрійно грілась –
У ній любов утоплена чаїлась.
Летіла по воді лише вперед.
Рак задкував.
І в цьому весь секрет.

БІЛИЙ ЦВІТ

Колючої осені,
Коли перший мороз дратує землю,
На тлі їдкої просині
Зацвів каштан старий.
Він втомився долати тлю,
Всмоктувати пил і бруд вулиць,
Тихим шелестінням листу
Тамувати натовп гонористий.
Взимку боровся з кригою,
Влітку – жадав дощу.
Боліло – ламалася гілка,
І втрачати каштани гірко.
А за цим – старість невдячна.
Та ось цвісти необачно
Заходився.
На ньому – жодного листочка,
Проте зібрався з останніми силами,
Засокував жилами.
Свічки запалив полохливо білі…
Захворів зі свого ентузіазму.
В останній раз квітував! Востаннє!
Тільки тепер юрба зойкнула:
”Дивімося, цвіте каштан!”
Він защаслививсь і … вмер.

БУВАЄ Й ТАКЕ

Зі мною був ти… був…
У світлі сонних ліхтарів
Мене до себе притягнув.
У розмаїтті білих снів…
Я пам′ятаю все, геть все:
Найпершу зустріч нашу…
Як ти невміло ще
Їв свою прісну кашу.
Тоді ми мандрували
Карпатами удвох.
Мені на горе побували…
Ти божестив смарагду мох.
Я не забуду твої очі,
Довжезні темні вуха.
Твій ніс лоскоче й дотепер.
Прощай, моє життя тебе не хоче…
Бо ковбаса щодень дорожча…
Ти будеш жити на селі…
Мій пес…

БУРЯ В ДУШІ

Поміж берегами річки життя,
Де місяць й сонце зустрічаються щодня,
Душа витала – прозора, небайдужа,
Не сумна і не весела, не слабка й не дужа.
Раптом дощ почався, безрайдужний – з думок,
Він затопив огонь в душі, лишив димок.
І вітер сумніву почав так завивати…
Душа безпомічно, у пошуках притулку, зважилась літати.
Темні, безжальні, полюсні думки посипались згори,
Зашепотіли, закричали : “Ховайся вглиб землі, помри!”
Сяйнула блискавка тяжких розчарувань,
І вдарив грім гучний у душу, як печаль,
Душа прозоро-почорніла з натугою літала ледь-ледь,
Шукала світло серед зливи, наповненої вщерть,
Шугала чорних птахів : “Геть, геть, геть…”
Тверділа, висихала-розкисала,
Боротись не могла, вже не кричала, а стогнала.
Десь поряд вгледіла ту думку білу – та не могла чи не хотіла
Допнутися до неї.
І враз – камінням вниз, вниз, вниз летіла…
Дощ перестав, та пізно, бо душа зомліла.

Над берегом птах щастя пролітав,
Побачив душу – камінь у землі,
Та не пізнав.

***
Воскреси мене з туману!
Чом смієшся?
Воскреси!
І не дай врости в оману,
Навертай лиш до краси!
Все до біса!
Воскреси!
Що – не вмієш?
Оце на!
А казав і запевняв,
Що все зробиш.
Що?
Іще жива?
Хто?
Я?

А ти певен?
От і добре…

ВІРШІ-НЕРОБИ

Я вірила в свої вірші,
Я вірила в їх силу –
Загас вогонь в моїй душі,
Спаливши казку сиву.

В ній сміх іскринками лунав,
Рядки доречні, та не ті,
Проте у сяєві забав,
Слова безглузді в самоті.

Я вірила в життя віршів,
Я вірила в їх порятунок,
Та з уст безмовних слів,
Кумедно капав трунок.

Чимало в мене назбиралось
Скалок розбитої душі,
Тож прагнула і силкувалась
Вмістити їх в свої вірші.

Здавалося – усе чудово
Я зображала на папері:
Горнулося до слова слово,
Думки утішні й невеселі.

Насправді, все те віршування –
Лише дитячі спроби,
Мистецтво ж діє на людину!
Мої вірші – нероби…

ГІТАРА

Тонка лінія гітари.
Огина її рука.
Ллється пісня, наче річка
Тихо вогнище пала.

В пісні тій слова прості
Про життя, світи людські,
Очі сині, наче небо…
Всім покаятися треба.

Струна змагається з струною…
Юнка не владна над собою,
Та дивиться на сиві гори
Й не бажає йому горя.

Мелодія… І серце б’ється.
Зозуля над усім сміється.
Вмовляє птах її: “Не плач!”
Вона ж повторює: “Пробач,

Пробач, що з іншим йшла
Пробач, була весна.”
Ну, а зозулі все кували,
Сліди розлуки замітали.

1
Життя – наче поїзд,
Що рухається вдаль…
Жаль, пізно ми зустрілись,
І розлучатись жаль.

2
На вокзалі марних мрій,
Коли все зійшло нанівець,
Одчиниш – візьми найдорожче,
У камері схову сердець.

ГРИМЕР

Жив-був гример сучасних днів,
Він пудри в справі не жалів.
Примхи людські давно пізнав –
Наперекір обличчя малював.

В його майстерні завжди лад,
Його майстерність – це смарагд,
Уміння правду прикривати…
Невдовзі стане він багатим!

“Послухай, майстре, відпочинь!
Гріхів навіщо тобі тінь?”
Та тільки засміявсь гример:
“Без мене світ давно б помер!”

Жив-був гример сучасних днів,
Та раптом зір його підвів.
Життя змарноване було
За те, що людям дав добро.

Я
Неминуча
Ти – ще більш неминучий.
Я – запальна. Ти – колись говіркий.
Я неніжна, манірна, зажурена, змарніла.
Ти – лиш уявляв у новорічному сні ласкаве тіло,
Та покрикував. Біль. Од цього категорично змертвіла.
Не боявся тихого снігу, готувався раніш. Ввімкни серце тихіш!
За стогоном чайки не чутно замерзлого моря.Нічого!Поборем!
Якщо нас не здолають. Якщо потяг. Якщо хоч не відірвешся.
Ще світ потрясем. Завертиться країна, галактика вся!!!
Ти ж – динаміт. Я – курчатова бомба, катакомба.
Я інколи ніжна, жартівниця, провідниця,
Аж ніяк не супутниця. Не жалкуй!
Ти – ще більш минучий!
Не мучимося
Ми.

***

…Лиш ріки любові повз мене текли.
Нахмурилось небо, гахнув грім, заскрипів
Твій стовбур хитнувся, у воду гепнувся.
Блискавка, зойк, стогін, переляк –
А серця струмочок вже тихо закляк.
Я мовчки дивилась на зламане віття,
Коли дощ, як сльози, полив…
Можливо, злине століття,
Як виразку серце загоїть розбите.
Чорніло, всихало, жовтіло волосся.
Від сліз не помітне світіння днів,
Те, що втрачено, назад не велося.
Мій голос, бувало, сріблястий, старів.
Старів, надривався від галасу-крику
Мого до пташок, гаїв і степів:
“Як віднайти замертвілого серця музику ?”
У відповідь день темрявів.
Прокинувшись вранці, запримітила:
Десь близько світле марево цвіту,
Тендітний росточок нового стебла
На місці твоєму вигулькнув – світу !
Щось зойкнуло у стомлених грудях –
Згадала я дотик старого стебла.
І промінь любові знов спалахнув,
Тієї, що в серці довіку жила.

ГРОШІ

На чому тримається світ?
Говорять, в безмежному океані
Є недосяжні, навіть з острова Кріт,
Три великі, товсті пірані.

На чому тримається світ?
Стверджують – на любові.
У Москві, Ашгабаді й Львові…
А тим паче – на острові Кріт.

На чому тримається світ?
На грошах – і це запорука.
Без них вищезгаданий Кріт
Не острів, а тільки грязюка.

***
Здобув неосяжну галактику,
Літаєш у сні й наяву,
Сонця зажив днем і ніччю,
Утіху мав водяну.

Шукаєш мету і рух,
Розгорнуту цілуєш душу,
Відганяєш жахіття мух,
Як все сприймати мушу?

В морі бавишся трішки,
“Надобраніч!” – мовиш зорі,
Лускаєш цнотливі горішки,
Хочеш найсмачнішого плоду.

Поглинаєш зацьковану радість
Од нуртуючих щирих сердець.
Стаєш дідом – і жахаєшся,
Що життю настане капець.

Не боїшся, як позбавлюся
Зв”язку флюїдів обачних.
Постраждаємо та замовкнем…
Достеменно все передбачив.

ДЖАЗ

Не знаєш, як швидко для тебе спливатиме час.
І не пам”ятаєш кожного дня з минулого.
А сьогодні для нас безупинно грає джаз –
Не сердець, не добра, не щастя, а так…

Ти колись шукала сенс життя в житті,
Малювала у фантазіях палких майбутнє.
Знаєш тепер, що реалії зовсім не ті,
І в пам”яті лишається лиш незабутнє.

Ти стрімголов пірнала у вир бурхливої течії.
Ти посміхалась, зустрічалась, не розлучалась,
Дарувала всім думки неабиякі
Із пасток недоречних випручувалась, виривалась.

А потім думала: “То й що ж? Мені цього замало?”,
І все спочатку – кожен погляд і аккорд,
Щоб знов у життя емоцій вдосталь вливалось,
Щоб вражень наїстись і заковтать думками.

Не знаєш й не будеш знати усього про час,
І не наздоженеш досягнень чужорідних.
Не забувай лишень мелодії серця – джаз,
Не збайдужій до речей, насправді, тобі рідних.

ДЕСЬ У ГЛИБИНІ

Я зрозумів – зів’яла квітка у руці…
Вночі твоя сльозинка на щоці…
Забутий стогін солов’я –
Це все прихована любов моя.

Раніш, мені звдавалось гарно
Долати самотуж у горах перешкоди.
Я зрозумів, як недоречно й марно
Втрачав я час – за кроком крок.

Весь світ річок, долин, лісів
Віддав би я охоче,
Щоб знов торкнутись твоїх снів,
Хоч цього разу не наврочу?

***

Друзі справжні народжуються в тяжких муках,
У посмішках, сварках, коханні, розлуках.
Мусиш ти душу свою розкривати,
А потім скалки дрібні обережно виймати.
Відганяєш від себе грубі думки,
Йти уперто вперед, гордо… І навзнаки
Можеш впасти не раз і не два,
Та самій говорити собі: “ Ще жива!”
І ніхто не простягне руки, не хлюпне тепла…
Не зазирай у вічі блакитні чи карі,
Всі ми – істоти, Божій підвладні карі.

***

Ніхто не в силах
заборонити
Тебе любити,
тобою жити,
Тебе кохати –
себе зламати,
Ніхто не може
заборонити
Тебе винити,
тебе убити!..
Над цим поплакати,
сховатись,
Кинувши зброю у ставок.
А потім чаклувати
зіллям,
Живого, справжнього
вертати.
Через реінкарнацію
зустрінемось!

***

Допоможіть мені, зворожте щастя!
Допоможіть, молю, допоможіть!
У радостях, у горі та недолі –
Надії руку щиро простягніть!
І я вхоплюсь за шанс,
Немов за рятівну билинку,
Міцно триматимусь за Вас.
Забудемо удвох все … на хвилинку.

ДУШІ КРАСА

Мляво місяць в небі світить,
Мляво річка десь пливе,
Стиха дівчина із неба
До людей чужих іде.

Вона ніжно поглядає
В кожну хату, кожен двір,
До віконець зазирає
І шепоче теплих слів.

Час минає, сонце сходить,
А чужих ніби … й нема!
Всі усміхненні та рідні,
Дівчина ж – душі краса.

***
Мене оточують вампіри,
Бо так пороблено мені…
І лізуть, вперті, не до шкіри –
У душу тичуть пазурі.

Та вийму я свою рапіру,
Напившись антитрунку,
І розжену усіх до біса –
І не знайдуть притулку!

Натомлене чоло умию
І зброю витру від гидоти,
Опівночі пухнасті крила
Розправлю для польоту…

Лечу енергію добірну роздавати…
Я теж вампір, та білий і крилатий

***

Дякую, що довго мене не бачив,
Дякую, що нічого мені не пробачив,
Спасибі, що сто літ мені не дзвонив,
Спасибі, за мною-таки не тужив.
Вдячна, обіцянками не тішив,
Вдячна, заручницею не залишив.
Як приємно, що час нас окремо несе,
Тоді навіщо сей вірш і це все?

ЇЙ

Щоб тільки голос
птах приніс…
А так все буде,
Буде,
І напевно.
Між хвиль пірнань
і довгих кіс
Дощ неминучий
випав недаремно.
Тебе з собою він приніс:
Метку, як блискавку,
Нестримну, говірку,
Співочу, дивну і одну таку.
Щоб тільки тиша не палала,
Ми вдвох загасим сей вогонь!
І бездіяльність не вищала…
Щоб тільки успіх птах приніс
І намистинку із долонь.

***

Єдиний дотик до руки –
І все. Навіки, на віки…
Відчула сильний гнів.
Проте для мене це не вперше, не нове.
Я мушу заволати вслід?
І вас спинити ніжно мушу…
Згадалось, пригощали. Грушу
І яблуко, як пізнання,
Давали ви мені зрання,
І Ваші іскри голубі з очей,
Потік сумбурних заскорузлих слів…
Та ви так прудко квапною ходою,
Пощезли, не взяли мене з собою…
Через рамено – сумка,
У ній картинки і папери.
Мабуть, і ви причетні до множення
Несправжніх почуттів.
У світі лиш афери…
Плівка сховає подих,
Чому вибрала вас з поміж усіх?

ЗА МАЯКОВСЬКИМ

Навіщо війни ці на світі?
Для того, аби неминуче
когось вбивали?
І кров ячіла рудими струмками?
Якщо вони є,
Значить – хтось вбачає у цьому зміст,
Значить – полюбляє гострий меч біди.
А потім перелякано
Звертається до Бога,
Прохає порятунку,
Присягається зброєю,
Що не витерпить більш побоїськ.
А далі, збентежено,
У ранах весь, каже комусь:
“ Не зробиш цього ніколи?
Не битимешся, так?”
Усі відсахують обличчя від прохача,
Й сам Бог смирно сидить,
Насупившись. В задумі.

КІН ІV

Маленьке кафе на Ліверпуль-стріт,
Темні люди у темних плащах.
Вітається з пляшкою склянка: “Привіт!”
Може, й дарма цей обрано фах?

За спиною – люди, в обличчя – стіна.
Могутня рука глінтвейн налива.
Що робить тут він і чому –
За компанерку лиш має стіну?

А зала допитлива гуде,
Укотре на сцену сумним іде
Зіграть свою знамениту роль,
Не хтось, а він – для них Король!

Всоте натхненно грає,
Цих монологів достобіса має…
Вклониться – кивне хтось навмання.
Фунтів декілька платня.

Знов кафе на Ліверпуль-стріт…

***
Переболіло, відцокало, відкалатало,
Набридло, втомило, просто дістало.
Зачіпало за найживіше і било.
Вдавало під серцем довіру стосилу.
Підступалось, підкрадалось,
Сміялося, ніжно всміхалось,
Слухало голос дівочий в мережі,
Пихато ходило до радіовежі.
Поважно тіло, мов келих, носило,
Імітувало, що голосило.
Крижаний будувало храм –
Не потрібний ні їм, ні нам.

КІНОТЕАТР

Сиділи поруч ми з тобою.
Мигтіло в мареві кіно.
Моя рука в твоїй лежала.
Я мріяла про нас давно.
Якесь невтримне, променисте
Вертілось відчуття в мені.
Та уявлялися картини,
Які й не снилися тобі.
Сеанс минув. У залі світло,
Мов іскра, у якій вогонь…
Шепнув лиш слово ти привітно,
Пішов із іншою, либонь.

***

Коли ти піднявся у хмари –
Там вже немає опори,
Лиш тільки слава та шана,
Та з квітів вузькі коридори.
І так там бракує підпірок,
Коли ти певний у друзях,
Зиркаєш вниз на людей,
Немов шукаєш надію.
І думаєш – може б то краще і впасти
Туди, де міцно стоїш на ногах?
Е, ні, не врятуєшся від напасти,
Живи, вже як є, – в небесах!

***

Кінь летить у височінь,
А на ньому – думки тінь.
То фантазія людська
Відліта у небеса.

МАЛЕНЬКІ КРИЛА

Якби ж не ті маленькі крила,
То я злетіти б не схотіла.
Якби ж не ті великі крила,
То я з найменшого б раділа.
Не билася б довкола світла,
Що манить, сліпить, та не гріє.
Була б завжди така привітна
До всіх, хто ображать посміє.
От хто поважати перестане –
Згорю в огні самозневаги.
До того на колінах стану,
Щоб краплю випити поваги!
Якби ж не ті маленькі крила,
Я по землі собі б ходила.
Якби ж не ті великі крила,
То й зовсім би не злетіла.

***

Мені говорили, що більш ніколи
не напишу листа,
Мені говорили, душа запальна
згодом буде пуста,
Мене запевняли, серце не влюбить
палко усіх водночас,
Мене запевняли – краса моя щира
змарніє в поганський час,
Мене вмовляли забути про мрії,
такі по-дитинному чисті,
Мене вмовляли – не буду ніколи
ходити в сріблі-намисті.
Мною звабляли, мною страждали,
Сміялися й просто вбивали…

А я тримаюсь чіпко на скелі –
Думки-хмари, леткі та веселі.

МІЙ СВІТ

Живу одна – самітня,
Придумала свій світ…
В нім – мрія многолітня
Й думок словесний літ.

В мене своя хатина,
Сад творчістю цвіте
І грунту полотнина,
Й заряддя золоте.

Коли садок розквітне,
Дозріє, задзвенить –
Я людям цінне й плідне
Оддам на вічну мить!

МОЯ КАРТИНА

Колись написав я картину
Про неміч, що жінку злякав.
Здавалося, фарби – і тільки…
Та витвір мій більше ввібрав.

Зажахнені очі, о, Боже,
Дивились з-під віяла там.
Ніхто на них глянуть не може,
І погляд ховаю я сам…

НАВІЩО

Навіщо цілував її вуста ?
Навіщо видивляв їй очі ?
Вона ж така тендітна і пуста…
Навіщо щемно промовляв
Слова, мов шпичаки, пекучі ?
Адже порушив клятву сам,
Зіпхнув додолу з кручі.
Як не люблю про це казать…
Бо хто почує мою мову?

Щасливою була, та раптом
Мене ганебним вчинком переміг.

НЕВИДИМКА

Невидимою так хотіла бути –
Ураз сховатись від усіх проблем.
І про турботи, гордощі забути
Тоді, коли набридло все украй.
Як це комфортно, тільки уявляю
Свобода рухів, жестів, слів. . . Гай-гай!
Заходиш вільно до театру,
Сидиш занишкло в бельетажі,
І коли хочеш, можеш ролі грати
З майстрами сцени разом – в епатажі.
Між друзів варто тихо поблукати,
Почути достеменні їх думки,
Дізнатись те, як треба справді жити,
Щоб і тебе любили всі й завжди.
З коханням слід було б погратись –
Якась, а користь від тієї втіхи.
І з ним чи з нею поквитатись.
Рахунки всі звести старі.

***

Ніхто не знає мою душу:
Вона не щедра на слова.
Щораз її ховати мушу –
Проте вона всякчас співа.

А я ридаю по секрету,
Коли запруся на замок.
Так утомилась від планети,
Від сяєва людей-зірок.

Завжди душа моя співає:
Вона є зірка поміж душ –
1200 років має.
Сізіф – її шляхетний муж.

***

О, життя! Скільки будеш
Тримати ти пута
Наді мною, важкі та чужі?
Де мелодія долі забута,
Яка щастям грала в мені?

Чи мелодія позагубилась
В чагарях марнотних нот,
Чи в міхах вона зупинилась,
Чи шукає власної струни?

***

Лежав і спав старий собака
Коло магазину,
На шиї – жовта стрічка…
І він – за Україну!
В крамниці мертві манекени
Стояли мов живі,
Тримали стрічку жовту –
Значить, й вони свої…
Два сніговики незмерзлі
Здіймали прапор вольний
І знали на майдані всі,
Хто владоньки достойний…

ОЛТАР

На олтарі, горі високій, майже – піраміді,
В країні мексиканських снів,
Розтнули груди каменем негострим,
Щоб ублажити Бога всіх Богів.
Запала в урвищі глибока тиша,
Жреці завмерли перед тілом
Жіночим. Згубно тріпотіло…
І серце захлиналось кров”ю.
Його святитель із грудей
Живим іще виймав…
Колись, напевно, дихало любов”ю…
А вітер пил сухий ганяв…
Ось губи ідола у кров вмочились,
Верховний і собі обличчя забагрив,
І кожен до Богів заголосив.
Опісля із гори летіло
Скривавлене жіноче тіло,
Об скелі билося і рвалось,
Летіло далі, шматувалось,
На скелі залишивши слід.
ЇЇ останній шлях.

Буває – вижирають душу й тіло,
Бо їм до Бога ближче закортіло…

ПАНІ ЕСМЕРАЛЬДА

Панна Есмеральда іде по бульвару,
Панна Есмеральда парасолю взяла.
Вона наче вийшла з мемуару –
Така розкішна і крута.

Підсинені очі, волосся-перука,
Потерта дублянка – до п’ят.
Аби ж не ота темно-сіра грязюка,
Що горнеться до чоботят !

ОСТАННІЙ АНШЛАГ

Гримерна. Стіл. За ним вона –
Актриса вміла й чарівна.
Перука. Пензлик. Змах руки –
Вона царівна самоти.

Завіса. Дзвоник. Гримнув вальс.
Вона невтримно підвелась.
В солодкій пісні звук її
Летить розкуто, як в човні.

Наступна сцена. Ніч. Садок.
Під шепіт заспаних гілок.
Слова мужчин звучать коханням
Вона ж не вірить цим зізнанням.

І знову вальс. Вона співа
І сонцю душу вилива . . .
В сльозах обличчя, у – росі.
В житті щедрот набридли всі!

Зала екстаз пережива…
Бо думка лиш одна жива:
Чом так трапляється, що доля
Бува здебільшого скупа?

А в залі стогін, в залі плач,
На сцені темінь, вир невдач…
Вона актриса. Божий дар.
Великий злет, спектаклю жар . . .

Фінал. Без звуку гримнув постріл.
І це не гра. Бліде обличчя. Не жива.
Вона була актриса.
Невчасно завітала смерть.
Завіса.

ПІШЛА ВОНА

Пішла вона, розвіявши тепло.
Пішла вона, така розкішна.
Двері зачинені, напевне – у вікно
Сміливим кроком йшла, безгрішна.

Залишила нам шмат паперу,
Краплину сліз, флакон парфум.
На вітер руки розпростерла –
Хтось через неї втратив ум.

***

Не люблю писати про кохання –
Тема ця змальована всіма.
Та вона напрочуд актуальна,
Тож для мене виходу нема.

ПОЇЗДКА ДО ЗАМКУ МРІЇ

Б′є годинник десь далеко
В башті замковій, в пітьмі.
Свого шляху кінь не згубить,
Помарнує тільки дні.

Відчиняю знов карету,
Хочу вирватися вниз,
І не можу, бо поету
завжди бракло своїх сліз.

Мені важко – шлях тернистий
Сам обрав собі актор.
Скільки нас таких невтішних
Не втрапляє в коридор?

Знову чую дзвони я…
Б′є годинник… ні, не те.
Пружно б”ється в грудях срібно
Моє серце молоде.

ПРИ ЖИТТІ

П.В.В.

Десь тихо грає саксафон,
Навкруж усе – магічний сон.
Ваш погляд дивно молодіжний
Торкає серце ночі ніжно.
Ваші слова – перлини.
Минають проз години…
Поволі сутінки нічніють,
Думки у небі височіють.
І промовляють: “Не дарма,
Не за горами вже зима,
Зима на серці мусить буть
Пора весну очей забуть”.
І вже мережить іній скло…
Насправді ж, знаю Вас давно,
Та тільки зараз розумію,
Обходитися не зумію
Без запальних отих очей…

Десь тихо грає саксафон.

ПІСЛЯ СМЕРТІ

П.В.В.

Геть дощ миготливий!Набрид!
Навіщо змив цифри з паперу?
День третій ридаєш навзрид.
Безглузду задумав аферу?
Не можеш так просто плести
Цупкі тенета жалоби.
Я не заспіваю псалми
Й до тебе ніякої злоби.
Пробач, як вийду надвір,
Одразу розмокну-розсохну.
Парасоля не врятує, вір,
В душі жахлива негода.
Прощавай, відлітай у рай,
Там всюди блаженні угіддя,
Нехай не побачу, нехай,
Лиш будь у раю всі століття.

***

Покірним треба бути Богу –
Він вказує усім дорогу.
Як згубиш вивірений путь –
Ти про молитву не забудь.

Помаранчова співоча революція.

Восени, коли, падав сніг
Й на казку вулиці перехрещував,
Раніше кожен милуватись міг,
А тепер не бачив, заперечував.

Білий колір був тоді не в моді
Не в моді бути аполітичним,
Помаранч вигравав на народі
І стяги розвівалися ритмічно.

Він тоді натякнув,
що на Майдан піде,
І Вона його шукати подалась –
Діватись ніде.

Їй забороняли, хвилювались,
Остерігали, не пускали,
Не послухалась, не піддалась
Пішла туди до нього де співали.

Співала справді площа вся
Мирно теплим кольором мигтіла,
Жила в наметах у єднанні
Мети досягнути хотіла.

Е! Які там стяги і намети,
Хіба їх бачила вона?
Напівзамерзла все шукала
Його там де юрба…

Сотні тисяч з України –
А він один десь тав стояв,
Минали лиш години та хвилини
А він забув тоді про що казав…

І ось зустріли її очі
Його очей єдиний світ
Вона пожартувала що вже може
Лишитись тут на безліч літ.

Він посміхнувся в сивину
“Залишитись на площі? Ну?”
Стояла поруч,більш нічого
Лише потайки молилася за нього.

ПРИМІТИВ

На світі є багато див,
Непорозумінь і суперечок,
Усе це зветься – примітив.
Усе це – недоречно.

Коли пробити хочеш кригу,
Здається, все вже зрозумів –
Опанував життєву книгу?
Будь певен – все це примітив.

ВЕРХОВИНА

Чисте небо, зорі світлі,
Тихі гори, сяйні води.
Де ще ліпшої у світі
Пошукать, як тут, природи.

Як горяни владарюють?
Їхню щирість знають всюди.
І думки у них, як простір, –
Горді, наднадійні люди.

Між смерек кохання лине –
Пісня мудра і свята.
Хто його отут зустріне,
Буде справжнім, як вода.

Ось така вона країна,
Де здійсняться всі бажання.
Моя рідна Верховино,
Що ж, до скорого стрічання !

ПРОЛОГ

Я тінь, усього лише тінь,
Я не змагаюсь за життя.
І весь цей чорно-білий світ –
Тільки фантазія людська.

РИБКА

Я була, наче рибка,
У сріблястому шалку.
Вправно між рибами плавала
Та натрапила на тебе – рибалку.

Свої сіті поволі
Плів і лаштував давно.
Мене позбавити волі –
Мав на меті лиш одно.

І, нарешті, впіймав мене вдало,
Про страх і скромність забув,
Я в твоїх зірницях купалась.
Ти справжнім рибалкою був!

РОЗДУМИ НОЧІ

Звідки мандрує до неба річка,
Коли місяць сяєвом горить?
В мить, коли дитина гасить свічку
Й коли серце не щемить.

Але такого вже не буде,
Вогонь палатиме до тла,
І запитають в мене люди,
Про те, чого я вже сама.

О! Трави, ви тому такі,
Що плачете в рясній росі,
Хоча нащадки – всі нервові,
У них волосся – у косі.

За темінь чисту у болотах,
Віддам краплину снів,
В омріяних дарма свободах
За грати дідько швидко сів.

САРАФАН

У легкому сарафані я була дівчам,
І не переймалася важким життям,
Жила, як однолітки, навчалась,
Плакала, бідкалась, раділа, посміхалась.

Ви мене побачили якось
З Олімпу чоловічих літ,
Ходили у светрі, без краватки,
Сказали, між іншим: “Привіт!”.

Якісь слова говорили,
Вони западали в душу,
Шліфовані, мов закон.
Змінялася мода з роками,
Я ж вбиралася в тон.

Річка дорослого часу:
Злети, тріумфи, міраж.
Доля нові костюми шила,
Той, хто був свій, вже не наш.

Та, що не є в природі,
Дощ чи сніги, чи туман –
Для вас лишуся дівчиськом,
Чи ж завинив сарафан?

***

Складна життєтворчість у нас,
Складний сам процес.
Куди ми прямуємо?
В прогрес чи регрес?
Життєформа у нас не обтічна,
Вона гостра, трикутна.
У нас кожна подія непересічна,
А різнобока чи прямокутна.
Трикутне в нас сонце,
Трикутна земля,
Трикутна хатина,
Та маленька, своя.
Трикутне кохання у моді,
Трикутні лопати в городі.
Трикутний в нас кум,
Брат і товариш
З нашої недолі єхидно
Радіє – не приховаєш.
Та пасують нам ліпше
Прямі вектори, як стріли,
Бо відстань до точок коротшу
Лиш в них ми з вами уздріли.

СОН ПРО МРІЮ

Ніч тиха настала у замку –
Світилась у небі зоря.
У гаморі дійства, зненацька
На зоряних східцях – вона.

Прозора, маленька й велика,
Така недосяжна й близька.
Слабкість рожевого лику
Вкрила тривожна імла:

“Ти краща з усіх”,-
шепотіло бідняцтво.
“Ти краща з усіх”,-
заревли скупії.
Вона ж недосяжно всміхалась
Хорошій людині вві сні.

***

Ти хочеш бути королем?
Вдавайся у промовах до безглуздих тем!
Збирай собі підтримку, мітингуй,
Гірку різню за владу на собі відчуй!
Ти хочеш примірять корони?
В палаці змінюй трони!
Давай бали і вечори розкішні,
Підписуй вироки на смерть поспішні…
Ти хочеш, щоб тебе любили?
Твої прихильники тебе ж згубили!
Твої бали, коштовності, промови за столом
Були лише твоїм скляним щитом.
Приміряй ось – бідняцький плащ!
Він виведе тебе із слави хащ.
Не будеш срібло келихів спивати,
І мудрість справжня з уст почне лунати…

ТРОЯНДА

Жила, цвіла – аромат тремкий
Всім дарувався.
Зламали, вбгали, вгорнули,
Та запах залишався…

***

Це любов без зради, без кохання,
Без розлук, без болю і плачу
Без неминучого єднання
Без прогулянок укупі досхочу.
Це любов без рамок і границь,
Без квітів, пахощів, обручок…
Без близькості очей і лиць,
Без океанів, дельти і річок…
Це заборонена законами любов,
Засуджена сьогоднішнім століттям,
Її на хрест! І знову, й знов,
Але вона – безсмертна й довголітня.
Без примусу і тиску, без напруги,
Легка, мов пір′я і важка, мов глиба,
Мала мов атом, більша за весь світ,
Хитра, неначе лис, вертка, немовби риба.
Любов – укус змії,
Тигрячий рев, мурахи дивна сила,
І щебет пташки, крик її;
Й відьма, що в хащах – сива.
Любов – і блуд, і цнота,
І молодість, майбутній час,
Любов ця – зрілості турбота,
Краса й енергія душі одраз.

ЦІЛЮЩЕ МИСТЕЦТВО

Сумно людині…
На голову пада
Безпечний, здавалося, сніг.
Людині так важко,
Бо зрада, як слабкість,
Раптово вразила всіх.
Не знає дози ліків,
Що треба вживать.
Ковтає зайві пігулки,
П”є потайки спирт –
Не знає де сили брать.
Й стоїть на краю табурета…
Стіни мовчать,
Мовчать древні друзі
І тихо співа грамофон.
Десь там, на полярному колі
Відрада впосіла на трон.
Пензлик в руках
Народжує образ-картину.
Людина – художник.
І диво!
Мистецтво і душу, і тіло зцілило!

ШВИДКО

Швидко.Тіло.Вниз – нема.
Мить згоріла тонкотіла.
Сонце, дощ іде, зима,
Я сама все завертіла.
Я пірнаю глибше все,
Океан палкий несе
До поверхні – знов углиб!
До сліпих повільних риб.
Скелі, трави та коралі…
Час тупцює по спіралі,
Радість. Горе. Світло. Сміх.
До водяних вдячних втіх!
Рвучко попливу, пливу…
Стій! Я берег не знайду.
На поверхню швидше, на…
Тягне що мене до дна?..
Випірнаю: синя – синь,
Неба темна голубінь…
А де ж берег? Відгукнись
Чайка, що долає вись!
А де берег? Все питаю?
В кого?..
В себе…
Я не знаю…

***

Що для актора слава?
Та нічого.
Що для актора щастя?
Це до Бога.
Піти зі сцени
На схилі щасливих літ.
У глядачів на очах
Почать у вічність політ.

***

Ти – робот, не людина,
Ти – диво техніки чуже.
Ти – голограма, ілюзії картина.
Ти не людина.
Та невже?
Нема у тебе почуттів?
Лиш потяги фізичні?
Ти не спиш, не бачиш снів,
Та усмішка твоя незвична…
Ти грубий і твердий, як сталь,
Безсмертний, та не вічний.
Замість очей – в тебе кришталь,
Таким залишишся довічно…

***

Я шукала в небі,
Я шукала в полі,
Але сонце згасло –
Не вказало долі.

Я брела у травах
По шпаркій стерні,
Місяця знайшла –
Він блищав в зерні.

Я хотіла бути –
Дощиком рясним ,
Впасти і забути –
Був у мене син.

Була в мене правда –
Сходила зоря,
Була в мене сила –
Плавали моря.

Але зорі згасли –
Втратили красу.
Все ж світило
До людей несу.

***

Якесь життя наше… смішне.
Для когось, певно, вкрай розкішне!
А загалом – таке важке,
Неначе торба з краденими грішми.

Один раз станеться отак,
Що не знаходиш собі місця.
І світ, дешевший, ніж п”ятак,
Віддав би геть ще у колисці.

Та раптом за якусь хвилину,
Довкола озирнешся ти.
І мрії вже не буде спину,
Тій, що уб”є симптом журби.

***

Тонкі прудконогі почуття
І пісні Пашкевича –
Все відходить у забуття.
Отож,
Отямлююсь. Оклигую.
Одужую. Працюю.
Цілую.
Цілий день не нудьгую –
Редагую.
Сиджу над статтями
Майже невилазно.
Усе це заразно?
Цитую Пашкевича.
Сміюся з Пашечки.
Всі заходи плюндрую.
Все”дно не розлучусь.
Отож.

Хотілось картину змалювати олією-фарбою.
Хотілось слова прикривати маскою гарною.
Хотілось до слів дослухатись партнера
Жива іще сцена!!!
Живий ще софіт…
Безнадійно п”яний архимандрит.
Думалось, прожити – не гратись,
З акаціями мирно не змагатись.
Грати – бути,
Тремтіти – відчути,
Млосніти оплесками.
Виживати не штучно.
Глядачеві незручно.
Паузи задовгі.
Годі!

1

Автор публікації

Офлайн 4 роки

Anna Poltavets

1
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 03-08-2020