Для голосування необхідно авторизуватись

МАМИН СТРАХ

У дитинстві мене не пускали на річку. А мене, мов магнітом, тягнуло до неї. Ще б пак! Вона ж у городах!
Мама страшенно боялася, що я можу втопитись. Приказувала старшому брату, щоб він приглядав за мною. Брат старший на 7 років. Ну а я із своїх років п”яти серйозно псувала йому нерви і кров). Усі мої однолітки, дітвора з вулиці бовтались то на Сухім бугру, то на броду, а мені туди не можна було. Ну не образливо? Я не розуміла маминого страху, роздратування брата, і тільки випадав момент – опинялася як не в однім, то в іншім місці зі своїми ровесниками.
Одного разу побігла на Сухий бугор. Було таке місце в кінці нашої вулиці й левад. Там справді був бугор. Чого Сухий? Чого так назвали? Мабуть, тому, що там майже не росла трава, він мов з цементу був. А ще була там кладочка через річку, з неї ми стрибали у воду, пірнали, хто як умів. Так от, за цими стрибками я пізно помітила, що наближається брат. Реакція була миттєвою:
– Сергій іде! Я пірнаю, а як він підійде, скажіть, що мене тут не було!
І пірнула. Трималася під водою з усієї сили. Тримала носа руками. Відкрила очі: сіро-зелена вода невпинно несеться, якісь мілкі водорослі лізуть в очі. Все. Край. Не можу. Відштовхуюсь від дна. А на березі брат – руки в боки…
А тоді ще пальцем підкликає до себе. Більшого розчарування важко придумати.
Прийшли додму. Мама насварила: “Ну як таки так? Ти ж плавать не вмієш! Ну чого ти туди ходиш? А не дай Бог…, хто тебе там врятує?”
Коли мамина чергова лекція скінчилась, татко сказав:
– Пішли.
Була саме обідня перерва у нього. Він відклав обід і пішов зі мною на річку, що текла у нас в городах. Наш берег відрізнявся від Сухого бугра. Він був живим: порослий усіляким різнотрав”ям, верби тулилися одна до одної і стоврювали мереживну тінь на воді. Та й вода текла скоріше у цьому місці, так мені здавалося, і було значно глибше. Вир схвачувався то тут, то там і зникав, і було якось страшнувато.
Татко швидко зняв верхній одяг і плавно зайшов у воду, намочив руки, умився, хлюпнув на тіло, злегка присів і поплив проти течії.
– Ну? Чого стоїш? Давай, заходь.
І я зайшла. Води відразу мало не по горло. Страшно, кривлюсь, а не плачу.
– Ану пливи, як ти вмієш.
Я спробувала, але не встигла рукою загребти під себе воду, як мене понесло за течією. Стаю на ноги, а дна немає!
– Давай-давай! Я тут, я поруч, нічого не бійся!
І татко миттю опиняється біля мене…
Тоді мені стало відомо, як правильно заходити у воду, у якому місці; що таке судоми у воді, як можна врятуватися. Якраві приклади хвилювали мою уяву, і я з радістю погодилася ходити на річку щоранку з татком. Хай уже мама упевниться, що я вмію плавать, і відпускає мене сама. Та де там…То були лише мої мрії. Її не задовольняли наші ранкові походи до води, і татко змушений був піддатися на цей каприз.
Швидко пролетіли роки, плавать я все ж таки навчилась, але у таємниці від мами.
І от одного разу я приїхала додому без золотого ланцюжка, подарованого батьками на повноліття. Мама зразу:
– Де?
– Утопився на Лозовеньках, – кажу. – Якби коротший був, цього б не сталося.
Мама в сльози, губи синіють на моїх очах.
– Мам, ну мені вже 19! Ну поки ж можна? Де краплі? Давай на диванчик присядеш…
І тут мама видає причину її поведінки.
– Це було наче вчора. Пам’ятаю усе до дрібниць… Ми поверталися з концтабору на батьківщину. До мене підсіла циганка і попросила руку. Я дала. Чого вже боятись? Найстрашніше вже пережила. А вона дивиться на долоню і каже: “У село заміж підеш. Річку, ліс бачу. Чоловік грамотний буде, таке як писар. Житимеш у любові і злагоді. А дітьми нещаслива будеш. Один красивий, розумний і нещасливий, сім’ї не буде; другий – відчайдух, своєю смертю не вмре; третій не використає призначення своє; ну а четверту дитину бережи, як зіницю ока. Зорю народиш, але смерть від води або від вогню прийме”.
Злякалася я, неприємно стало, руку висмикнула, а вона продовжує: ” Не переживай, ти цього не побачиш. Поки ти жива, твоїм дітям смерть не загрожує”.
Доню, бережи себе… Ти ж моя довгождана, ти ж моя ластівочка… Я ж не переживу…
Коли я все оце почула, мов прозріла. Як вона боялася за життя кожного з нас! А за мене особливо переймалася.
Обіймаю маму і божуся, що ноги моєї не буде у воді.
На той момент половина зі сказаного виявилося правдою, збулося багато чого: і село, і батько-писар (секретар сільради), і четверо дітей, і в старших життя не ладилось.
Пізніше, як мами не стало, брат середній таки не своєю смертю помер. Відчайдушність згубила.
З того дня я не плаваю в річці чи морі. Можу зайти рівно поки дно під ногами відчуваю. Мало того, мене нудить, коли дивлюсь на воду. Закодувала мене мама. Нагнала страху на все життя. І не забороняла вже нічого. Просто повідала свій страх за моє життя. У потрібну годину сказала потрібні слова.
І мені захотілось жити…

4

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Валентина Пивоварова

16
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 01-07-2020

Бронзове перо

Достижение получено 04.07.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій