Слідами блідого Сонця | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

«… Я

Продовжую жити і літати

у відображеному Небі…»

(В. Н.)

У моїх снах закохані змії

Танцюють повітряні танці,

На березі, що не знав тягаря

Жодної дерев’яної хатки:

Тільки кораблетрощі – у спогадах.

Споглядаю гілку модрини

Коли літо ще не довершилось,

Не сконало в вересневих агоніях,

Не стало готичним минулим:

Космос насичений ароматом хвої,

Речі, які зависають у просторі,

Дерево, що розділило століття

На дрібні кавалки подій,

На шматочки пародій творіння:

Метелик літає в безоднях Галактики,

Коли я слухаю вітер –

Хаотичну пісню «реальності»:

Зелені ножі трави боліт –

Гострих країв можна торкнутися –

Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.

Я зрозумів нарешті,

Чому я прийшов на берег

Озера-моря диких як вишні сарматів,

Свавільних, як Місяць оповні –

Савонароли отари зірок:

Слухати пісню очеретяного цвіркуна –

П’єро прибережних дюн,

Сеньйора республіки літа:

Його Флоренції мальв і шипшини.

Що лишається нам від снів?

Що лишається світу від спогадів?

Що, крім паперових клаптиків –

Папірусів літописів сьогодення?

Наших снів – таких знедолених,

Таких безхатьок і волоцюг,

Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.