Для голосування необхідно авторизуватись

Тепло згаслого вогнища

                                      «Біда так тяжко пише мною.

                                        Так тяжко мною пише біль…»

                                                                         (Василь Стус)

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

Місяць – це білий кіт Космосу.

Чому його муркотання

Таке сумне і тривожне

В ці ночі холодні та вітряні?

Чому така тиша

На кам’яних сторінках

Важких ірландських дольменів-книг?

Чому замовкли вони коли

Кожне слово літописів

Волає поглухлим нащадкам?

А кожне слово легенд болить?

Споглядав картини Ван Гога –

А там сонячно.

Слухав музику старого лісу –

А там безодня.

Зберу я оркестр з білочок та їжаків,

Зайчиків та дощу

(Бо зайчики то діти літньої зливи).

Нехай їх мелодія відкриває вікна

Маленьких королівств Ірландії.

Давно полеглі воїни мого клану

Приходять тінями до згаслого вогнища,

Де вуглини останнім теплом

Нагадують, що зима це сон розуму.

Розкажу їм про Гогена –

Він теж нетутешній,

Він теж втік від буденної сірості

У неіснуючий світ рудого кольору.

Хто скаже мені:

Чи є щось на світі безглуздіше

Нелогічніше і недоречніше

Ніж історія моєї Батьківщини

Нещасної?

1

Автор публікації

Офлайн 10 години

bratlibo

1 134
Коментарі: 46Публікації: 834Реєстрація: 11-04-2020

Золоте перо

Достижение получено 31.05.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій