Для голосування необхідно авторизуватись

Хмаринки

Вона дивилася на хмари. У цьому спекотному задушливому місті їй не вистачало повітря. Хотілося втекти далеко, куди-небудь подалі від людей, щоб можна було кричати, вилити ту біль, яка ось уже кілька тижнів просто розриває душу. Як це витримати? І чому це все сталося саме з нею?

Настя вдихнула на повні груди, прагнучи заповнити легені киснем. Але знову відчула гострий брак повітря. Це відчуття переслідувало її протягом останніх декількох тижнів. Декількох тижнів болю, відчаю і віроломної зради.

Хмари, які проносилися по небу, викликали легке запаморочення і нудоту, тому жінка відвела погляд від вікна. Вона обхопила чашку з ароматною гарячою кавою двома руками, немов намагалася зігрітися, і знову задумалась про події, котрі повністю вибили її з колії …

Він з’явився в її житті несподівано. Хоча ні! “З’явився” — трохи не те слово. Він просто увірвався в Настине життя, порушивши весь заведений жінкою уклад і повністю змінивши її саму.

Був ранній морозний ранок. Настя, як зазвичай поспішала на роботу і навіть намагалася не спізнитися. Але… Хвилинна стрілка чомусь бігла з неймовірною швидкістю, ритмічно відбиваючи час запізнення. “Блі-і-ін, — проносилося в голові жінки. — Ну що я знову скажу шефові? І вийшла ж на 10 хвилин раніше… Якби не ця дурнувата маршрутка, що потрапила в затор, я б з легкістю встигла на роботу. А тепер знову доведеться стояти і червоніти, як школярка”.

Настя влетіла в приміщення, на ходу кинувши охоронцеві вітання, і просто вирвала у нього з рук кореспонденцію. Краєм ока жінка помітила, що двері ліфта зачиняються.

— Стривайте, — крикнула вона і що духу помчала до ліфта.

Але мабуть весь Всесвіт був налаштований проти Насті в цей день. Ліфт не став її чекати. Двері плавно, як в уповільненому фільмі, зачинилися і Настя з відчаєм зазначила:

— Це ще сім хвилин… Тепер я запізнилася на 17 хвилин… Мене просто вб’ють.

Саме в цю хвилину повного відчаю вона почула за спиною оксамитовий чоловічий голос:

— Гарних жінок не вбивають. Тим паче за запізнення лише на 17 хвилин.

Від несподіванки Настя злякалася і різко повернулася на голос. Кореспонденція, яку жінка стискувала в руках, не витримала настільки енергійного повороту і віялом розлетілася по підлозі.

— О ні-і-і, тільки не це! — вирвалося у Насті.

Жінка тут же опустилася навпочіпки і почала збирати листи, а внутрішній голос дбайливо додав ще кілька хвилин до запізнення.

— Вибачте, я напевно налякав вас, — повторив все той же приємний голос.

Чоловік опустився поруч з Настею навпочіпки і теж почав збирати листи.

— Ні, все нормально, — і тільки тепер Настя глянула на власника голосу.

Ще ніколи в житті вона не бачила такого красивого і в той же час мужнього обличчя. Великі карі очі світилися добротою. Саме вони зачарували Настю з перших же хвилин знайомства.

—  Давайте знайомитися, — продовжував чоловік. —  мене звати Ігор.

—  Настя, —  відповіла жінка забираючи останні листи і піднімаючись з полу.

В цю хвилину під’їхав ліфт і двері гостинно відчинилися, запрошуючи увійти всередину. Настя швидко увійшла в ліфт і озирнулася на свого нового знайомого.

—  Ви будете їхати? —  невпевнено запитала вона.

—  Я б з радістю, — відповів Ігор. —  Але мені потрібно почекати колегу.

— Ясно, тоді до побачення. —  І Настя тут же натисла на кнопку.

Двері зачинилися, ліфт поїхав на 5 поверх. “Я не залишила йому свій номер телефону, —  засмучено подумала жінка і тут же зазначила. —  Але ж він і не просив… ”

Все-таки Всесвіт вирішив зглянутися над Настею і жінка змогла прослизнути в свій кабінет, непомічена шефом. Ольга Павлівна, колега по роботі, уважно подивилася на Настю, підняла окуляри і вельми награно постукала по годиннику на руці.

— Знову запізнюєшся, — прокоментувала вона.

—  Блі-і-н, да. Маршрутка, в якій я їхала до офісу,  потрапила в затор. Не повірите. Я вийшла сьогодні на 10 хвилин раніше, щоб встигнути. Але мабуть мені точно написано на долі постійно спізнюватися.

—Ну-ну, — похитала головою Ольга Павлівна. — Уявляю, що сказав би Іван Миколайович, якби ти написала в пояснювальній: “Запізнилася тому, що мені так на долі написано”.

— А Іван Миколайович мене не шукав? — запитала Настя.

— Поки що ні. Тобі пощастило.

Саме під час цієї розмови, двері відчинилися і на порозі з’явився високий сухуватий чоловік, років 50, або просто шеф — Іван Миколайович.

— Настя, що там з проектом Голікова? — з порога почав шеф.— Якісь ідеї є?

— Да-а, — відгукнулася жінка.— Якраз вчора я зробила декілька начерків. Можна спробувати…

Жінка не встигла договорити, як шеф перебив її:

— Бери ескізи і до мене в кабінет. Будемо дивитися разом.

Він вийшов, а Настя зібрав всі свої наброски-ескізи, розкидані на столі, мовчки поспішила за ним. Як тільки вона увійшла до кабінету шефа, то зараз же побачила того красеня, з яким вона познайомилася біля ліфта. Він сидів у кріслі, відкинувшись на спинку, і насолоджувався ароматною кавою. Чоловік уважно подивився на здивовану Настю, а потім посміхаючись промовив:

— Як бачите, я виявився правий. Вас ніхто не вбив.

— Ви знайомі? — в свою чергу здивувався Іван Миколайович. — І хто? За що? І кого саме хотів вбити?

— Ні, ми не знайомі, — взяла себе в руки Настя і тут же почала торохтіти, боячись, як-би Ігор не встиг видати її запізнення. — Вірніше, знайомі. Але ми познайомилися недавно, хвилин 20 тому, внизу, біля ліфта. Я як раз забрала кореспонденцію в охоронця і не втримала всі листи в руках. Вони впали прямо на підлогу, а Ігор мені допоміг їх зібрати.

Іван Миколайович з подивом дивився на Настю і уважно слухав її розповідь. Потім хмикнув, похитав головою, ніби кажучи:”ну і справи”, а потім перевів погляд на Ігоря:

— Ну що ж, тоді я не буду представляти вас один одному. Відразу перейдемо до справи.

Ігор підвівся з крісла і підійшов до столу, на який Настя встигла покласти свої ескізи.

— Наскільки я зрозумів, нашою рекламою займаєтеся ви, Настя? — підсумував він, сідаючи на стілець біля столу.

— Так, саме я, — погодилася жінка. — А ви, я так розумію, представник Голікова?

Чоловік глянув на Настю, посмішка пробігла по його губах, а потім він не втримавшись, розсміявся на весь кабінет.

— Я самий що ні на є представник, — нарешті видав він. — Дозвольте представитися — Ігор Голіков.

Настя навіть не повірила своїм вухам. Цей красень, з фігурою і обличчям Аполлона, був директором цілої мережі парфумерних магазинів?

“Жахливий прокол, — згодом скаже Іван Миколайович. — Ну як ти могла навіть не поцікавитися замовником? Як ти намагалася догодити йому, якщо не знала, як він виглядає і чим живе?”

Настя перевела погляд на ескізи і вперше за всі ті 10 років, протягом яких вона займається рекламою, відчула сором за свої роботи. Вони здалися їй простими, примітивними і навіть… трохи вульгарними. Ну як можна пропонувати троянди, напівоголену жінку, прозорий шаль, що нагадує шлейф аромату?

— Я тільки вчора зробив замовлення. Не думав, що ви за ніч встигнете щось придумати, — сказав Ігор і простягнув руку до ескізів. — Можна подивитися?

— Так, — кивнула головою Настя. — Тільки це начерки. До остаточного варіанту ще далеко.

Ігор розглядав роботи. А Іван Миколайович, примруживши очі, невідривно стежив за гостем. Здавалося, що він намагається прочитати по обличчю замовника, що той думає.

— Хороші роботи, — нарешті озвався Ігор. — Але мені б хотілося чогось незвичайного, так би мовити, нестандартного. Я розумію, що дуже складно задовольнити людину, яка і сама не розуміє чого хоче. Саме тому, я пропоную працювати над створенням реклами разом.

Іван Миколайович, до сих пір не встрявавший в розмову, аж підскочив на своєму місці.

— Це неможливо! — тут же видав він.

— Чому? — практично одночасно вимовили Ігор і Настя.

Саме з цього дня почалася їх плідна співпраця. Ігор, незважаючи на свій високий чин, виявився цілком простим хлопцем. Він приїжджав до офісу, заздалегідь домовившись про зустріч, і годинами міг обговорювати створення проекту. Він уважно вислуховував пропозиції Насті, потім вносив свої правки. Обидва з жаром обговорювали начерки та ескізи. І обидва отримували неймовірне задоволення від роботи.

А коли через три місяці реклама була створена, обидва раптом відчули щемливу порожнечу всередині. “Невже це кінець?” — промайнуло в голові у Насті. І тут Ігор несподівано запропонував:

— Ви знаєте, що до нас приїхав Київський театр на гастролі?

Настя кивнула головою.

— Давайте сходимо на прем’єру.

— Давайте, — погодилася жінка і посміхнулася.

Ця прем’єра стала поворотною подією у взаєминах Ігоря і Насті. З цього дня їх дружба почала трансформуватися в романтичні відносини. Прогулянки під місяцем по нічному місту, ресторани, театри — Ігор оточив Настю такою увагою, що вона з легкістю втратила голову. Та чи могла вона взагалі встояти перед цим Аполлоном?

— Я така щаслива з тобою, — одного разу зірвалося з її губ. — Я дуже люблю тебе. Мені навіть здається, що я нікого і ніколи до тебе не кохала.

Ігор обняв Настю, притягнув її до себе і тихенько, в саме вухо прошепотів:

— Не треба поспішати. Все буде добре. Тільки не поспішай.

Але Настя в мріях вже приміряла весільну сукню і чула, як небесний хор співає їм оду любові. Вона, як будь-яка закохана жінка, була впевнена, що це щастя буде тривати вічно. Яка безпечність!

Одного разу Ігор просто не подзвонив. Вони домовлялися зустрітися в цей день. Тому Настя одягла своє найкраще плаття, старанно уклала волосся і присіла на стілець біля трюмо. Вона уважно роздивлялася своє відображення, вишукуючи недоліки. А раптом щось забула. Так, сережки є, вії нафарбувала, губи підвела. Перед нею лежав мобільний і вона постійно кидала на нього погляд.

“Ось зараз зателефонує, — думала вона. — Дивно, що не дзвонить. Зазвичай Ігор не спізнюється. Гаразд почекаю ще трохи. Не буду нав’язуватися. Може затримується, а я буду дзвонити… А якщо щось трапилося? ”

Настя схопила телефон і набрала номер Ігоря. У трубці пішли рівні гудки виклику. Але трубку ніхто не взяв.

— Що відбувається? — задала Настя питання самій собі.

Весь вечір вона намагалася додзвонитися. Але марно. Її коханий просто не брав трубку. А на наступний день, як тільки Настя переступила поріг роботи, Ольга Павлівна жалісно промовила:

— Як же я тобі співчуваю, дорога. Такий удар. Але ти тримайся…

— Який удар? Що трапилося? — здивувалася Настя.

— Я-а-ак? Ти нічого не знаєш? — здивувалася колега, піднімаючи окуляри на лоб і намагаючись пильніше розглянути Настю. — Ти справді нічого не знаєш?! Боже! Яке віроломство! Ну, тоді сідай, зараз все зрозумієш.

Ольга Павлівна насильно посадила її в крісло і тут же сунула розгубленій жінці в руки місцеву газету. Настя покрутила пресу і хотіла відкласти, як довгий вказівний палець Ольги Павлівни, немов шуліка, спікірував в одну з нотаток. Тільки тепер Настя помітила фотографію в газеті. На ній був усміхнений Ігор, який … обіймав за талію красиву, струнку дівчину.

“Самий завидний наречений Ігор Голіков одружується з дочкою нафтового магната Станіслава Братушіна” — прочитала Настя заголовок. Вона стрімко пробігла очима статтю. Потім перечитала її ще раз. І ще раз. Їй здавалося, що вона потрапила в якийсь кошмарний сон або огидну мильну оперу. “Це дурниці, — думала вона. — Так не буває. У статті написано, що вони заручені кілька років. Значить, він з нею… до мене? Тоді чому нічого не сказав про неї? ”

Настя сиділа як в тумані, не розуміючи що коїться навкруги. Крізь цю пелену до неї долинув сильний запах корвалолу, потім вона побачила прямо перед своїм носом чашку з отруйно-корвалоловим напоєм. І це було останнє, що вона пам’ятала.

Наступний спогад долетів до неї крізь якийсь незрозумілий сон. Вона була жива, але не могла рухати ні руками, ні ногами. Здавалося, що все її тіло заповнив свинець, який не дозволяє поворухнути навіть пальцем. Але разом з тим вона чула обурення Івана Миколайовича:

— Хіба так можна повідомляти новини? Ви що, смерті її хочете?

Хтось підніс отруйний нашатир прямо до Настіного носу і свідомість повністю повернулося до жінки. Вона розплющила очі. Поступово сили стали повертатися в тіло. Хоча жахлива слабкість ще продовжувала сковувати рухи.

— Що трапилося? — запитала Настя і сама була вражена своєму голосу, лунаючому якось слабо і неприродно.

— Ти втратила свідомість, — сказала перелякана Ольга Павлівна, все ще намагаючись підсунути під ніс жінці хустку, просочений нашатирем.

— Приберіть цю гидоту, — благала Настя. — Я втратила свідомість?

У такій ситуації зазвичай дають вихідні дні, щоб людина могла виплакатися, встигла прийти до тями. Але тільки не у випадку з Настею. Вона категорично відмовилася від відпустки.

— Навпаки, — рішуче сказала вона шефу. — Я хочу працювати. Я хочу багато працювати, щоб у мене не залишалося часу думати…

І вона з головою занурилася в роботу. Іван Миколайович тільки дивувався, як вона все встигає. Настя приходила раніше всіх, засиджувалась допізна і постійно видавала по кілька робочих ескізів.

Ось тільки посмішка повністю зійшла з її обличчя. Жінка, немов розучилася сміятися. Її більше не цікавив ні театр, ні новинки кіно, ні книги. І навіть зустрічі з друзями вона відразу скасовувала. Лише іноді Настя піднімала голову в небо і уважно, на протязі декількох хвилин, пильно стежила за хмарами, так, немов сама мріяла стати хмаринкою і полинути кудись далеко-далеко…

Кава давно охолонула, а Настя все продовжувала тримати чашку двома руками. “Знову доведеться пити холодну каву,” — подумала вона.

— Настя, у нас новий проект, — сказав Іван Миколайович, входячи в кабінет. — Потрібно рекламувати якісь там семінари. Замовник буде через 10 хвилин. Ти зможеш взятися за цю справу?

Настя повернулася до шефа і кивнула головою, а той вкотре здригнувся, відзначаючи про себе, що погляд цієї жінки просто вбиває своєю бездонною порожнечею. Замовницею виявилася досить миловидна жінка з тонкими витонченими руками і світлим попелястим волоссям, акуратно підстриженими під каре.

— Я проводжу тренінги про особистісний розвиток, — розповідала замовниця. — Іншими словами, допомагаю людям знайти свій шлях у житті. Поки не зовсім зрозуміло. Так? Дивіться, багато людей живуть безглуздо. Не вірите? Подивіться, як живе більшість. Робота — домашні справи — телевізор з пляшкою пива — ніч. І так проходить життя. Ви ж не думаєте, що ми народилися на цей світ, щоб жити саме за таким розкладом?

Настя уважно дивилася на жінку, краєм ока помічаючи, як в оповідачки під волоссям енергійно, в такт кивкам головою, дзенчить серіжка.

— Я не знаю, — відповіла Настя. — Якось не думала про це.

— Я вам більше скажу. Про це взагалі мало хто замислюється. І тільки на порозі смерті всі говорять: Я жив неправильно і не робив те, що хотів. А ще зазвичай вигукують: У мене було ціле життя, а я так і не знайшов часу, щоб зробити те, про що мріяв. Ось ви про що мрієте?

— Не знаю, — знову відповіла Настя.

А про себе вона подумала, що мріє зовсім не про самореалізацію. Тут у неї якраз повний порядок. А ось на особистому фронті …

— Ну добре, залишимо поки мрії в спокої, — погодилася замовниця. — Знаєте, чому розпадаються шлюби? Ось була нормальна міцна сім’я. Прожили вони разом, як то кажуть душа в душу, років 20 чи 25, а потім раптом клац — розлучення. Чому, як ви гадаєте?

— Чому?

— Відповідь настільки проста, що ви навіть здивуєтеся. Вся справа в розвитку. Коли люди одружуються в ранній молодості, вони стоять, як правило, на одній сходинці розвитку. Ну або один з них трохи вище іншого. Але не на багато. Що відбувається потім? Люди живуть роками разом. Один із них продовжує розвиватися, цікавитися новими книгами, відкриттями, прокачує свій мозок, а інший залишається на тому самому рівні. Але, як доводять вчені, довго залишатися на одному рівні розвитку неможливо. Якщо мозок не підживлювати новими знаннями, то нейронні зв’язки починають руйнуватися. Іншими словами, людина починає поступово деградувати. І раптом один із подружжя, той який розвивається, помічає, що говорити зі своєю половиною йому нема про що, та й не хочеться. І він задається питаннями: Як жити з цією людиною? Про що говорити?

— Стоп, стоп, стоп! — перебила Настя. — А як бути зі зрадами? Чоловіки зазвичай знаходять молоденьких коханок, які потім швидко стають дружинами. І тут діло не в розвитку або деградації.

— Думаєте? У той момент, коли чоловік розуміє, що жінка починає деградувати, що її окрім серіалів, посиденьок з подружками і пліток нічого не цікавить, він починає шукати інше пристанище. Іноді неусвідомлено, навіть не розуміючи цього. І звичайно ж знаходить ту, яка з жаром вислуховує його, згідно киває головою, а іноді навіть вставляє пару розумних слів. І все! Він уже біля її ніг.

Ця розмова починала все більше і більше цікавити Настю. Вона не розуміла, що відбувається, але відчувала, що в її душі щось починає оживати.

— А що там з мріями? — несміливо запитала Настя, згадуючи про те, як в дитинстві мріяла малювати.

— Ну а що з мріями? — повторила питання замовниця. — Це дуже велика тема. Я взагалі вважаю, що кожна людина в чомусь талановита. Просто ми так занурюємося в домашній побут, настільки уходимо з головою в роботу, причому не завжди улюблену, що просто не можемо згадати, а що власне приносить нам задоволення. І ось на тренінгу я завжди даю кілька технік, які допомагають знайти своє покликання.

— Наприклад? — не витримала Настя.

— Ну найпростіше. Згадай свою останню зустріч з подругою. Відкинь все плітки і обговорення знайомих. Про що ви говорили?

— Про гастролі театру, виставку картин …

— Йдемо далі, — продовжувала замовниця. — Закрий очі і згадай своє дитинство. Чим ти займалася із задоволенням у вільний час, коли тебе ніхто не бачив і не чіпав?

— Згодна, — погодилася Настя, розуміючи, що саме в цей час вона брала в руки пензлики і фарби, — я любила малювати.

— Любила? Тобто зараз ти не малюєш? А чому?

— Немає часу…

Настя хотіла додати “і бажання”, але тут з подивом усвідомила, що бажання малювати є, і воно ніколи нікуди не зникло. Воно просто дрімало десь глибоко в душі, завалене купою “потрібно”, “треба”, “правильно”.

— Ми зробимо грандіозну рекламу! — вирвалося у Насті.

— Я знаю,— посміхнулася замовниця. — А потім ми зробимо грандіозну виставку картин, твоїх картин… До речі, мене звати Юля.

Непомітно промчав рік. Настя проходжувалася по галереї, зупиняючи свій погляд то на одній картині, то на інший.

— Ну що ти нервуєш? — почула вона за спиною голос Юлі — Ти вже в сотий раз все перевіряєш. Всі картини розташовані на своїх місцях. Все правильно виміряно. Світло виставлено ідеально. Шампанське привезено. Розслабся і перестань в кінці-кінців хвилюватися. Ти талановита художниця і твої картини просто не можуть не сподобатися публіці.

Настя важко зітхнула і повернулася до колишньої замовниці, яка дуже швидко стала подругою.

— Юль, дякую тобі за все. Без тебе я б досі страждала від свого втраченого кохання. І прогледіла б стільки прекрасних можливостей.

— Рано чи пізно ти б дійшла висновку, що від будь-якої напасті та душевної болі врятувати може тільки одне — розвиток. Іншого шляху просто немає.

Це була перша виставка картин Насті. І вона була успішна. На виставку прийшов Іван Миколайович. Він уважно оглядав картини, прицмокуючи біля деяких із них.

— Добре малює. Дідько, як же гарно намалювала. — Промовляв він.

А ввечері, вже прямо перед закриттям на виставку зайшов… Ігор Голіков. Він уважно роздивлявся картини, переходячи від однієї роботи до іншої. Як тільки Настя побачила цього чоловіка, її серце тут же закалатало з шаленою силою. Вона ледве впоралася зі своїми емоціями і все ж таки змусила себе вимовити, як ні в чому не бувало:

— Добрий вечір, Ігор.

— Добрий вечір, Настя. Навіть не знав, що ти так добре малюєш.

Він уважно дивився на жінку, котра стояла перед ним. Це була все та ж Настя, яку він зустрів і полюбив півтора роки тому. Але було в ній щось нове, що не піддавалося поясненню. І це щось перетворювало Настю в ту жінку, від якої ніколи не уходять.

— Ти стала ще красивіше, — промовив Ігор.

— Спасибі. А ти як?

— Сумую за тобою.

Ігор відвернувся убік. Його погляд ковзнув по залу і зупинився на одній з картин. Це був малюнок нічного міста під місяцем.

— Я хочу купити цю картину, — промовив він, вказуючи на нічне місто.

— Ти одружений? Щасливий? — не втрималася від питань Настя.

— Я не одружився. Ми з тією дівчиною ніколи не підходили один одному, тому й розійшлися. Цей шлюб потрібен був для бізнесу. Розумієш. І для того, щоб не порвати всі відносини з партнерами, я повинен був закінчити ті стосунки правильно. Мені потрібен був час. Але я навіть не припускав, скільки саме часу мені знадобиться. Було б жорстоко змушувати тебе чекати. Я вирішив, що найкраще рішення буде просто зникнути з твого життя. А потім… Вже було пізно. Ти стала відомим коучем, що допомагає людям пережити трагедії, затребуваним художником, зайнялася благодійністю. Але найголовніше — ти стала щасливою. Щасливою ​​без мене. Я раніше ніколи не бачив, щоб твої очі так сяяли, як тепер. Тому я не став з’являтися в твоєму житті.

Настя посміхнулася, а потім нахилившись до нього, прошепотіла прямо у вухо:

— Ніколи не пізно почати все спочатку. Особливо, якщо мова йде про наше кохання.

2

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

elena_2

2
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 02-08-2020