Для голосування необхідно авторизуватись

КВІТИ ІЗ КАЗКИ

Травневий день добігав свого кінця. Та і сам травень вже майже прощався з весною.
Ольга, молода дівчина років шістнадцяти, сиділа в кімнаті, за книгою, і уже вкотре перечитувала 28 параграф підручника історії. Готувалася до державних іспитів. Денна спека вже спала. За вікном легенький вітерець лагідно перебирав листочки на старій липі, що межувала з сусідським подвір’ям. Вони тріпотіли від кожного подиху вітерцю, переливаючись у останніх промінчиках сонця, що вже от-от мало зайти за обрій.
Дівчина відсунула книгу в сторону. Її погляд десь втупився у вікно. Великими зеленими очима вона дивилася в одну точку. Чорні брови були немов запозичені у райдуги. Їх чіткі лінії гарно вигнуті. Курносий ніс злегка вкритий весняним ластовинням, русяве волосся густими хвилями закручених локонів спадало на плечі. В ту мить вона полетіла думками геть, далеко від подій, описаних у книзі. Вона знову згадала про Нього. Того, хто робив останніх півроку її вечори такими приємними і неповторними. Кого щовечора чекала усім трепетом своєї душі. Хто не давав спокою її юному сердечку. І хто так часто дарував їй нехитрі букетики різних квітів.
Годинник показував сьому вечора.
«Залишилося ще трішки почекати, і Він приїде» – думала про себе дівчина, мрійливо вдивляючись у вікно. Потім відволіклася, встала, потягнулася, і вийшла з кімнати на вулицю. У повітрі пахло насиченим ароматом жасмину і півоній. Воно й не дивно. Адже по всій окрузі, ледь не в кожному дворі цих квітів та кущів росло чимало… Оля неспішно вийшла з подвір’я на дорогу, і нікого там не побачивши, знову повернулася до будинку. Зайшла на кухню, похапцем намастила шматочок хліба полуничним варенням, взяла чашку холодного, нею ж недопитого чаю, і пішла знову у свою кімнату, до екзаменаційних білетів. За екзамен по історії хвилювалася чи не найбільше. Тому, ось уже тиждень не відходила від підручника та зошитів. Готувалася іноді навіть уночі…
Так, за перечитуванням білетів і не зоглянулася, як сонце зайшло, і кімнату огорнув легкий морок.
В будинку було тихо. Бабуся відпочивала у сусідній кімнаті. Ольга вирішила, що сьогодні її голова уже досить переповнена історичними подіями , датами і персонажами, і встала із-за стола. Оглянула кімнату, і виявивши деякі речі не на своїх місцях, вирішила трохи прибрати. Та раптом почула, що до двору під’їхав мотоцикл, і зупинився. Серце дівчини забилося частіше, вона вся напружилася, руки затремтіли, а на обличчі промайнула ледве помітна посмішка.
«Він» – подумала про себе дівчина, і збентежено закрокувала по кімнаті. Підбігла до дзеркала, поглянула на себе, вхопила гребінець, розчесалася, і раптом почула тихесенький стук у шибку.
«Таки приїхав» – розплилася у посмішці дівчина і прожогом метнулася до дверей. Вийшла, оглянулася, і …здивувалася. Нікого ніде нема. Зробила декілька кроків у темряву. Навколо – ні душі. Тихо. І розчарована повернулася до дверей. Але в темряві їй перегородила дорогу чоловіча постать. Ольга аж здригнулася вся.
– Привіт!- Юнак простягнув руки і легенько обняв дівчину за талію.
– Привіт. Ледве посміхнулася у відповідь вона.
– Як справи?
– Добре. Ольга щоразу при зустрічі ніяковіла перед Ним.
– А у тебе?
– Теж добре. Ти все вчиш свої білети?
– Як завжди…
– Кидай уже ті уроки. На вулиці чудова пора. Подивися навкруги! Життя мимо тебе пролітає…
– Життя лише починається! – Впевнено відповіла дівчина.
– Я сьогодні хочу тобі показати дещо краще, ніж твої зошити і підручники. Щось дуже гарне, незвичайне.
– Ти мене заінтригував…
– Ти готова? – Промінець від світла, що пробивався через закриті штори в кімнаті відобразився на їхніх обличчях, і на дівчину глянули чорні, мов вуглинки очі юнака.
Якусь хвильку Ольга вагалася, а потім рішуче кивнула головою.
– Готова!
– Тоді біжи скоріш, одягайся. Поїхали!
Дівчина заскочила у будинок, вхопила кофтину. І вже зібралася вибігти на двір, як з кімнати, де жила бабуся, почула її голос:
– Що, уже приїхав?
– Так. – Обличчя дівчини розпливлося у щирій посмішці.
– Ідеш до Нього?
– Так. Ми поїдемо… Покатаємося на мотоциклі.
– Покатаєтеся?
– Так.
Бабуся голосно зітхнула:
– Дивися. Щоб не накаталася…
– Ну, що ви, бабусю, Він не такий.
– Еге ж. Усі вони однакові.
– Я буду обережною – спробувала заспокоїти Оля стареньку.
– Лише ненадовго. Не забудь же, у тебе екзамени!
Але дівчина вже навіть двері за собою зачинила, і вискочила з будинку. Разом з хлопцем підійшли до мотоцикла. Вона вмостилася зручніше позаду нього, і помчали нічною вулицею ген із міста. Їхали довго. Ось уже й останні вогні невеличкого містечка залишилися позаду. Далі поїхали полем, поміж лісосмугами, і дівчині стало якось уже й страшно. Навколо ні душі, ні вогника, лише безкрає небо над головою, з неосяжною своєю величчю і безліччю небесних вогників – зірок, та блідий місяць, що вже піднявся височенько над полем і добре освітлював усе навкруги. Нічна прохолода, і страх невідомості, огортали тремтяче тіло дівчини, сковували м’язи. Оля міцніше притулилася до коханого. Вдивлялася у далечінь, щоб побачити хоч один якийсь вогник, від чого б стало тепліше і затишніше, та навкруги не було нічого, окрім поля, і безкрайнього нічного неба.
Аж ось, нарешті, почали спускатися у балку. Повіяло ще більшою прохолодою. Попереду з’явився один, ледве жевріючий вогник. Коли під’їхали ближче і зупинилися, то Ольга побачила якусь невелику хатинку. Неподалік лампа, що горіла на електричному стовпі освітлювала територію навколо хатини, оточеної з двох боків невеликим садочком, а ліворуч, внизу заблищала якась водойма, з усіх боків густо обсаджена деревами. Праворуч, під місячним світлом біліла якась невідома хмаринка, що мала вигляд округлої видовженої форми. Дівчина вдивлялася в ту хмаринку, і не могла зрозуміти, що ж то біліло у темряві…У будиночку темно. Ольга озирнулася довкола, було водночас цікаво, і лячно.
– Де ми? З подивом подивилася на Нього.
– Майже у казці. Пригортаючи до себе кохану, прошепотів він.
Узяв її за руку, і вони спустилися ближче до водойми. Берег був крутим, та ще й вологим від роси.
– Дивися, будь обережною, тут надто глибоко. – Застережив її, коли підійшли ближче до озерця. Він зняв із себе легеньку курточку і постелив на укриту росою траву. Разом вони присіли. Лише блідий місяць дивився згори на закоханих. Внизу сріблом вигравала вода, що її поверхню ледь-ледь хвилював легенький вітерець. Десь недалеко, в садочку заливалися своїм співом солов’ї. Дівчина вся тремтіла чи від холоду, чи від страху, чи то від емоцій, що переповнювали її свідомість у цей час.
«Ну ось я й попалася…» – подумала Ольга. «Нікого поруч немає. Він же може зі мною зробити усе, що тільки сам захоче, і ніхто й не порятує мене…» від таких думок дівчину стало трясти ще більше.
– Не бійся, я тобі нічого поганого не зроблю – немов прочитав він думки коханої, і пригорнув до себе міцніше. Нахилився і постарався заглянути у її великі зелені очі. В тих дівочих очах він побачив неймовірне щире кохання і велику довіру. Неспішно приблизився і припав палким поцілунком до її вуст. Той солодкий поцілунок неначе й справді відніс її у казку.
А потім деякий час сиділи, обнявшись тихо-тихо. Кожен думав про своє, чи просто слухав навколишній світ. Першим тишу порушив юнак. Подивився на дівчину, і промовив:
– Ти посидь хвилинку одна. А я зараз…
– Куди ти? Я боюся одна…- спохватилася Оля.
– Не бійся, тут нікого нема. Ти ж у казці.
Він хутко встав, і побіг у ту сторону, де під місячним сяйвом виднілася біла пляма. Через якусь мить його не стало видно зовсім. Дівчина сиділа, і навіть боялася поворухнутися. Прислухалася до звуків, що наповнювали літню ніч. Густі широкі верби розпласталися понад озером, купаючи віти у прохолоді чистої води. У тих вербах, якраз саме у пору шлюбного сезону виспівували безліч птахів свої мелодії для коханих. Повсюди у траві, немов змагаючись між собою перегукувалися десятки цвіркунів. Жаб’ячий хор, що розмістився навколо водойми, теж навперейми сперечався за право вибору своєї пари. Неподалік, за озерцем, у гаю наперебій витьохкували, хизувалися своїм неперевершеним співом солов’ї. Тут їх усіх перебила зозуля, і без запрошення почала рахувати відлік літам. Вона була геть близько, неначе прямо тут, біля Олі. Потім застрекотала, і полетіла геть із садочку. У повітрі пахло свіжістю зеленої трави, і вогкістю, що починала стелитися на землю туманом. Внизу, на дзеркальній гладі води простяглася срібляста місячна доріжка, і вабила міріадами діамантового блиску і переливу. Здавалося, споглядати таку красу можна було вічно.
Ольга так захопилася спогляданням тієї краси, що й не почула, як за спиною підійшов коханий.. Він обережно, щоб не злякати дівчину, опустив їй на коліна величезний букет білих троянд… Вона не могла повірити своїм очам…Чи це не сон?… Де він їх узяв тут, серед степу? Невже ота біла хмаринка, що виринає у темряві – то троянди? Невже вони тут ростуть? Хто ж їх посадив?…
Надворі було так місячно, воно й не дивно, що його сяйво відбивалося на квітах безліччю крапельок роси, що були схожі на розсипи дорогоцінного каміння. Він присів поруч, жадібно припав до її вуст і почав нестримно їх цілувати. Солодка хвиля почуттів заполонила закоханих…Оля чула, як його молоде спрагле тіло тріпочеться під тоненькою сорочиною. А він все вкривав поцілунками її обличчя, очі, волосся, шию, непомітно і легко положив дівчину на землю. Вона й не пручалася. Та потім схопилася, немов уражена електричним струмом:
– Ні, ні, що ти… Не треба, благаю…
– Вибач, спробував опанувати себе юнак. Встав сам, і допоміг дівчині піднятися.
– Вибач… – І притулився головою до її грудей. Чув як серце дівчини готове було вискочити на поверхню. Давай ще трохи побудемо тут. Обіцяю – більше не чіпатиму…
– Ні. Запротестувала Ольга, їдемо додому. Уже час надто пізній. У мене ж завтра екзамен.
– Гаразд. Як скажеш. Не став перечити юнак, і побрів до мотоцикла.
Поки їхали додому, дівчина не відчувала уже холоду, ні вітру, що добряче куйовдив на голові її волосся. Зачаровано дивилася на той великий букет білих троянд, і все міцніше пригорталася до свого коханого. Вона вся просто сяяла від щастя в ту мить. В її житті це було дійсно, схоже на казку.
Як приїхали додому, заглушили мотоцикла подалі від двору, щоб бабуся не почула. Тихо підійшли до будинку. Ще якихось хвилин п’ятнадцять прощалися… Не могли націлуватися.
– Ну все, відпускай. Мені вже час…
– Не можу. Хочу щоб ти завжди була поруч. – Він пригорнув дівчину до себе міцніше. Оля опустила голову, відвела погляд у бік, і не знайшла що відповісти. Мовчала. Лише легенька посмішка промайнула у куточках вуст. Так приємно було відчувати себе комусь потрібною.
Та розум казав: «Усе, пора прощатися», а серце шепотіло – «Не йди. Мені так добре з тобою… Побудь ще трішечки поруч…» А потім, ніби опам’ятавшись, спохватилася:
– Скільки годин? Хоч би бабця міцно спала, і не проснулася…
– Добре. Біжи. Пора … Добраніч. – Хоча, тієї ночі уже майже не було. На вулиці світало, десь кукурікали перші півні.
І вона побігла до дверей, ледве огортаючи руками і міцно притискаючи до грудей свій подарунок. Тихенько роззулася, і крадькома хотіла проникнути у свою кімнату. Та лише переступила поріг вітальні, як у кімнаті засвітилося світло. На порозі стояла розгнівана бабуся.
– Ах ти, безстижа дівка! Ти на годинник дивилася? Де ж ти була так пізно? Гляди, ж – докатаєшся… У пелені принесеш – буде тобі тоді весело. Пузо нагуляєш, він тебе й покине. Ось, матері все розкажу!
Олі стало дуже соромно від того…
– Ні. Ні, бабусю, він мене не чіпав…- спробувала оправдатися дівчина.
– Розкажи мені, розкажи. Не чіпав… Знаю я, як не чіпав. Усі вони однакові! – Ще щось услід кричала, та Ольга вже ніби й не чула тих слів… Зайшла до себе, включила світильник, потім повернулася на веранду, взяла відро з водою, занесла у кімнату, і акуратно поклала туди троянди. Сіла навпроти відра, мріяла і мріяла, і милувалася тією красою…
Вранці бабця зайшла у кімнату дівчини, щоб розбудити її, глянула, – а вона сидячи так і спала, обпершись спиною об стіну і підперши руками підборіддя навпроти здоровенного букета білих троянд.
P.S.
Іспит по історії Оля здала на відмінно, зрештою, як і всі інші.
Хоч почуття їхні були гарними, чистими і щирими, вони не залишилися разом. Він її таки покинув, але так ніколи й не зміг забути.
Окрім нього так щиро, й від усього серця, їй ніхто і ніколи більше квіти не дарував…То були найпрекрасніші миті життя, дійсно схожі на казку.

2

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Galina Surzhok

53
Коментарі: 0Публікації: 16Реєстрація: 18-07-2018

Бронзове перо

Достижение получено 14.09.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій