у мапу місяця кидаю

ножа – у кратер, як в мішень.

десь оселюся там, гадаю,

прозорим привидом мишей.

мисливцем тихим, хижим блазнем

у чорній темряві глухій

я полюватиму щоразу

на тих тварюк в пітьмі лихій.

от тільки ножик не вгрузає –

плиском лягає дзвінко в грунт.

озветься галасом навзаєм…

цей ніж псує мені всю гру!

ламає здумочки фантазій

ганебним ляпанням в стіну.

чи то вже я кривий і зазий

ціляти темряву нічну?..

в якій сміються заметілі,

здіймають, кружають сніги.

в кружлянні тому білі тіні

в лелітках, з поглядом нудьги.

але ці тіні – точно знаю! –

то відзеркаленно мене,

в пітьмі бо плентаю по краю

допоки все в мені засне.

допоки мапу і про місяць,

забуду навіть про ножа!

оточать сни, ліси і лиси

в лісах здіймть хвостом пожар –

згорить усе в біді одразу,

увесь непотріб і нудьга,

бридке, огидне і відразне,

і лінь, байдужість і снага.

а рано вранці встану з болем

у обважнілій голові

і розгамузою поволі

словесно дякую сові,

яка така ж як я охоча

до полювання гризунів.

але й до того ще й пророча

і упокорює мій гнів.

опохмелюся на сніданку,

верну бадьорість і снагу.

і зникне птаха на світанку

в сліпучобілому снігу.

і нависає важко небо

над ницим побутом життя,

в руїні що дурне, ганебне,

в безвихідь шляхом, в небуття.

і знову вішаю на стіну

ту мапу місяця і мрій –

кидаю ніж крізь білі тіні,

крізь заметілі безнадій…