Для голосування необхідно авторизуватись

Каштан

Я – Каштан. Добрий, гарний, великий пес. Моя мама – вівчарка, а батько – звичайний дворняга, тому я успадкував від матері гарну статуру, високий зріст, дзвінкий голос, а від батька взяв каштановий окрас, схожість на морді. До недавнього часу я жив собі з Господарем у селі, і ніякого горя не знав. Мій Господар – чоловік уже не молодий, але завжди дуже добрий до мене. Він гарно за мною доглядав, завжди смачно годував. Я мав теплий, затишний дім. І все у нас було добре. Але… Нещодавно мій Господар десь пропав… Його не стало. Можливо у нього стався серцевий напад, а можливо щось інше… Мені це не відомо. Почалося все з того, що мене закрили якісь невідомі люди у моєму будиночку, і я просидів там майже добу. Та я все бачив через шпаринку у стіні. Бачив багато чужих людей на нашому подвір’ї. Вони всі були чомусь сумні й невеселі… А Господар ніби був, і ніби його не було… Його тіло лежало у якомусь ящику, а він сам мовчав. Не кликав мене, як завжди. Я скавулів, та ніхто не звертав на мене ніякої уваги. Усі були такі заклопотані й невеселі… Потім вони усі пішли. А в мене чомусь було таке відчуття, ніби я бачу свого Господаря востаннє. Мені було дуже важко. Я сидів закритий у своєму будиночку, і така туга розривала мою свідомість, що й не передати. Але напевно ніхто цього не помітив, бо мене навіть не думали звільняти.
На вечір усе стихло. Люди розійшлися, та Господар так додому і не повернувся. Я відчайдушно чекав його, та даремно. Зате той здоровило, що зрідка раніше з’являвся у нашому дворі підійшов до будки, і прибрав дерев’яний щит, яким я був підпертий, байдуже розвернувся, і пішов у будинок. Настала ніч. Про мене знову ніхто не згадав. А в будинку залишилися ночувати ті люди, що приїхали на великому, дорогому авто. Від них тхнуло якимось невідомим запахом. Не таким, до якого я звик, живучи у селі. І не таким, як пах мій Господар. Я так і просидів усю ніч, не зводячи очей із хвіртки. Чекав… А раптом Він повернеться! Та і на ранок він так і не з’явився… А вранці з будинку вийшли ті люди: чоловік – здоровило, (напевне син Господаря), жінка – його дружина, і двоє хлопців. У їх очах я теж побачив смуток. Сівши у авто, вони кудись поїхали. А потім, коли повернулися, прийшла сусідка, і принесла у мисці багато смачної їжі та запашних кісток. Та я навіть не доторкнувся до їжі. Мені було жахливо сумно. Я відчував: щось змінилося, і Господар більше не повернеться. Ніколи. І вже ніколи не буде так, як раніше. Він ніколи мене не почухає за вухом, не насварить, щоб я не гавкав на нічних гостей – їжаків, на сусідських нахальних котів. Мені хотілося завити від смутку.
А на другий вечір ті люди, що останнім часом ночували у будинку винесли всі речі Господаря, склали у чорні мішки, і почали грузити в авто. Невідоме передчуття чогось недоброго охопило мене. А відчуття страху і безвиході все більше наповнювали мою свідомість. Після того, як усі речі були в машині, підійшли до мене, взяли за нашийник, і теж повели до автомобіля. Я почав опиратися, та здоровань добряче дав мені кросівкою під бік, і наказав йти за ним. У мене не було іншого виходу, і я покірно побрів. Я ніяк не міг зрозуміти, чому речі Господаря в машині, а його самого ніде немає… Коли вже були біля машини, я став нервово скавуліти, і оглядатися в усі боки… Я чекав, що зараз прийде він, мій Господар і ми поїдемо разом, але цього так і не сталося… Я впирався, як міг, я не хотів залишати свого дому, подвір’я, де я виріс. Та здоровань ухопив мене за нашийник, і як пір’їнку підняв над землею. Потім з силою кинув у багажник авто, і закрив кришку багажника. Я упав на якесь залізяччя, боляче вдарився, але нікому не було ніякого діла до того. І я від свого безсилля заплакав… Сльози потекли з моїх собачих, вірних очей…
Не знаю, скільки ми їхали, але я почув як авто зупинилося. Невідомий досі запах ввірвався в мої ніздрі. Відкривши багажник, здоровань схопив мене знову за нашийник, і з силою витяг із авто. Я був наляканий. Ніколи раніше я тут не був. Озирнувшись навколо я зрозумів – мене привезли на узбіччя лісу. З однієї сторони була траса, і там часто проїжджали великі автомобілі, за трасою, через дорогу – поле. А з іншої сторони дороги – ліс. Та місце, де ми знаходилися було більш схоже на лісосмугу, що саме межувала з лісом. На цьому місці напевно часто зупинялися автомобілі, щоб перепочити, та сходити до вітру. З часом, у кущах тут утворилося сміттєзвалище, що залишали по собі люди. Безліч пластикового посуду та пляшок, всілякого ганчір’я валялося навколо. Напевно той здоровань вирішив, що я теж «сміття», і залишив мене тут, викинувши разом з усіма речами Господаря: і новими, святковими, і старими, буденними, і зимніми куртками та кожушками також. Він все скидав на купу, у кущі, потім розрізав нашийник на моїй шиї, і розвернувшись, пішов не озираючись до машини. Я не встиг навіть оговтатись, як двері авто зачинилися, і здоровань поїхав. Я опустив вуха, і сів. Почуття невимовного суму мене охопило ще більше. Я аж тепер почав усвідомлювати, що сталося… Але мені й досі не вірилося, що я більше не побачу Господаря. Що мене просто викинули, як річ, як непотріб. Я ліг, поклав голову на свої передні лапи і від безвиході заскулів… Потім я повернувся до купи мішків, і розірвавши одного, витягнув звідти один маленький целофановий пакет, який дуже вже пах Господарем, і поклавши його перед собою став чекати. Я вирішив будь-що дочекатися його. Він повинен обов’язково прийти, щоб забрати мене звідси додому. Щоб все було як раніше. Ми будемо щасливі удвох. Я й далі вірно служитиму йому. Він буде брати мене, як і раніше на пасовисько, на рибалку, а я гасатиму луками, чи полем, і радітиму життю. Я обов’язково дочекаюся Господаря. З цими думками я й заснув.
Ніч пройшла в страху і тривозі. Невідомі мені досі звуки лякали мене, і я насторожено щоразу прокидався, прислухався до нічного життя лісу, та найстрашнішим було те, що я не знав, звідки чекати небезпеки. Боязко озираючись на всі боки, я вбачав її всюди. І аж потім зрозумів, що голодний, та покинути місце з речами Господаря я не наважився. Раптом він прийде, а мене на місці не буде…
Настав спекотний день. Я потерпав від спеки. Якось сюди заїхала одна машина, з пасажирського сидіння вийшла жіночка, щоб справити нужду, та побачивши мене, швиденько сіла в авто, і воно від’їхало. А я залишився біля речей Господаря. Так пройшла ще одна доба. Нестерпно хотілося пити. Про їжу я старався не думати.
На слідуючий ранок сюди, де я лежав біля купи мішків та іншого мотлоху заїхав автомобіль. З нього вийшли троє: чоловік, жінка і хлопчик . Напевно хлопчик був дуже добрим, бо побачивши мене, відразу підійшов, і став ласкаво гладити мене. Я потерся об його ногу. Він не проганяв мене, а навпаки, присів. А я вирвався, бігом побіг, ухопив пакет з речами в зуби, і почав кружляти навколо хлопчика, потім ліг біля його ніг, поклавши пакет перед собою, і жалісливо заскавулів. Та напевно ні хлопчик ні ті чоловік із жінкою нічого не зрозуміли. А я скавулів і скавулів, бігав від купи речей до тих людей, до їх автомобіля… Але, схоже вони більше переймалися своїми проблемами, аніж моїми. Потім вони зачинилися у своєму авто, і лягли спати. Я тим часом вирішив постерегти їх від всілякої небезпеки, і влігся попереду машини, з пакетом у зубах. Коли вони прокинулися, і вийшли з авто, я знову заскавулів, і кинувся їм під ноги. Я бігав, лащився, виляв хвостом. Я й сам не міг зрозуміти, які почуття тоді переповнювали мене. Я так хотів їм розповісти про все, що зі мною сталося…. Я їм хотів сказати, що голодний, що дуже хочу пити. І коли батько насварив хлопчика за те, що він гладив незнайомого пса, і дістав пляшку з водою, щоб малий помив руки, я жадібно почав язиком злизувати краплі води з трави, і тоді ті люди зрозуміли що я хочу пити. Вони дістали з машини велику пляшку з водою, і знайшовши на звалищі порожній пластиковий контейнер налили туди води. Я пив як навіжений. Вони наливали ще і ще, а я не міг зупинитися. Коли я досхочу напився, вони зрозуміли й те, що я ймовірно голодний, та на жаль їжі у їхньому автомобілі не виявилося, крім одного-єдиного печива. Малому напевно стало дуже шкода мене, він дістав те печиво, трішечки відкусив (напевно теж був голодним), і залишок віддав мені. Я проковтнув його миттєво. Звісно, цього було мені замало, і я почав збирати крихти , що розсипалися по траві. Я бачив, як щиро ті люди вболівали за мене, і їм справді було шкода мене, але батько сказав хлопчикові, що ми завжди повинні брати відповідальність за тих, кого приручаємо, що у них уже є два собаки, і третього вони не «потягнуть». Хлопчик ще гладив і гладив мене, і я подумав, що його руки дуже схожі на руки Господаря, такі ж лагідні і ніжні. Але батько відвівши погляд, скомандував: «Все, їдемо» У малого і тієї жінки потекли сльози з очей. Хлопчик притулився до матері і вони обоє заплакали… Я приліг поруч і теж заплакав… Вони сідали в машину, а я стояв розгублений, безпомічний і нещасний. Батько хлопчика сказав, що вони не можуть взяти мене з собою, так як шлях у них ще довгий, а в машині занадто мало вільного місця. Авто від’їжджало. Я бачив, як відчайдушно плакали ті двоє. Тримався лише чоловік. Йому треба було проявити стійкість. Я розгублено залишився стояти з пакетом речей мого Господаря у зубах. Я спробую його дочекатися. А якщо хтось захоче, щоб я став комусь вірним другом і охоронцем, то може мені пощастить, і я знайду його, свого нового Господаря.

P.s. Я проплакала майже всю дорогу від Умані до Кропивницького. Увесь час шляху ми всі мовчали. Малий скрутився калачиком на задньому сидінні, уткнувся в подушку, затих, і сумно дивився кудись вбік. Чоловік теж мовчав. Кожен з нас думав про нього. По-своєму думав. Я думала про те, що світ дуже жорстокий і несправедливий. І справа навіть не у самому собаці… Я бачила тут дещо набагато інше. Глибше. Тут і совість, і людяність, відданість, вірність і зрада, безсердечність і черствість душі людської… З таких ситуацій складається усе наше життя.

3

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Galina Surzhok

50
Коментарі: 0Публікації: 16Реєстрація: 18-07-2018

Бронзове перо

Достижение получено 14.09.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

3 коментарі “Каштан”