Для голосування необхідно авторизуватись

Призначені долею

(невигадана історія)

Він дивився їй вслід сам не розуміючи, що відбувається. То вона була така близька, а зараз з кожним кроком все віддалялася і віддалялася.
– Ти ніколи не будеш щасливою, – це були його останні слова, кинуті їй навздогін…

Вони були найкрасивішою парою у селі, і ні в кого не виникало жодних сумнів, що зовсім скоро їхні шляхи розійдуться назавжди, а самі молоді люди будуть поводити себе так, наче ніколи не були знайомі. А все розпочалося з того клятого листа, що надійшов на адресу Ніни, в якому невідома дівчина розповідала про свої почуття до її коханого Михайла і про те, що у неї невдовзі повинна народитися від нього дитина.
Ніна перечитувала цього листа десятки разів, дивилася на марки, на адресу відправника – все сходилось, адже лист надійшов саме з того міста, де Михайло нещодавно проходив практику. Злість і образа заполонили серце молодої дівчини, яка так палко вірила у те, що її коханий належить тільки їй і нікому більше. І ось тут таке «…він говорив мені ніжні слова кохання, клявся, що у нього, крім мене, нікого не було і ніколи не буде…»
«Який негідник!» – кричало все єство, а душа стиснулась в кулак, аби пересилити той біль, який плутав думки, бажання, мрії… Ніна рвала на шматки листа, сподіваючись, що ось так, безболісно, зможе викинути на смітник і свої почуття до Михайла. Та чим дрібніші були шматочки, тим відчутнішим був біль від втрати…
А молодий парубок прийшов, як і кожного вечора в назначений час. Такий веселий, щасливий і такий до болю чарівний, що в якусь мить Ніні хотілося забути про той лист, про іншу дівчину, про його майбутню дитину, оскільки серце рвалось до нього, бо кохало так, що вже без нього не могло прожити й секунди, та білий клаптик паперу, який загубився на підлозі біля ліжка, вивів її з тієї ейфорії почуттів при погляді на коханого.
– Ти готова? – запитав він, ніжно торкнувшись вустами до її щоки, в бажанні затиснути у своїх обіймах.
– Так, – лише відповіла дівчина, вислизнувши з його рук, оскільки уявила, що зовсім недавно в цих обіймах він тримав іншу, якій дарував те, чого не міг отримати від неї. Ніна спромоглася лише на суху відповідь. – Йдемо, бо на нас вже давно чекають.
Дівчина першою вийшла на вулицю, щоб парубок не помітив на її віях кількох сльозин, які готові були скотитися вниз по щоці. Чому вона не кинула йому образливих слів одразу? Ніна й сама не розуміла. Можливо, не хотілося, щоб їхню сварку почули батьки, що вже звикли до Михайлових гостин, рахуючи його майбутнім зятем. Хай краще серйозна розмова відбудеться деінде, щоб можна потім було виплакатись вволю, сховавшись від цікавих очей і увійти в дім із спокоєм на обличчі.
А можливо, вона хотіла почути про все це від самого Михайла, бо так не хотілося вірити тій дівчині, про існування якої дізналась кілька годин тому. А, може, й справді хотіла зробити так, як порадила подруга, яка і принесла цей злощасний лист, ставши єдиним свідком? Галина радила не вдаватись до подробиць з Михайлом, а просто сказати йому слова прощання і на його очах прийняти залицяння іншого, бо бажаючих бачити поряд себе таку красуню було багато.
– Ти якась дивна, – промовив Михайло над самим вухом дівчини, знову намагаючись пригорнути її до себе.
– Як і завжди, – просто відповіла Ніна і, вдихнувши на повні груди прохолодного вечірнього повітря, випалила одним махом. – Михайле, не ходи більше до мене.
– Тобто? – розгубився парубок, якого наче обдали кип’ятком. – Що значить – не ходи більше?
– А те і значить. – Дівчина напрочуд сміливо глянула йому у вічі. Кажуть, найкращий захист – це напад, тому Ніна почала захищатися вигаданою історією, намагаючись видавати все за дійсність. – Давно тобі хотіла сказати – не залишилось в моєму серці почуттів до тебе. Можливо і не кохання то було, коли отак за три місяці змогла забути про тебе. Вибач і прощавай.
Вона круто розвернулась і пішла стежкою вперед, за сльозами, які застилали очі, не розбираючи дороги. На щастя, сутінки стали їй у пригоді, бо ніхто не зміг розгледіти, що та приклеєна на обличчі посмішка була лише прикриттям того, що коїлося в той час в душі дівчини…
Ніна з подругою того ж літа поїхали до Києва, де влаштувалися на роботу, а Михайло прийняв пропозицію на працевлаштування, де проходила його практика. Доля закрутила, завертіла кожним по своєму. Дівчина не довго роздумувала над тим, за кого вийти заміж, оскільки в той момент їй здавалося, що головне в подружньому житті, коли кохають тебе, а про себе думала «стерпиться – злюбиться».
Як тяжко вона помилялась, оскільки дуже скоро зрозуміла, що щасливе сімейне життя буває лише тоді, коли ти з нетерпінням чекаєш на свого коханого з роботи, коли з такою любов’ю готуєш для нього сніданки, обіди, вечері, коли не можеш просто жити без його присутності поряд. Якщо чогось, хоча б одного із цього всього, немає, тоді це не життя – так співіснування. Єдина втіха – поява дітей, яким віддавала все своє тепло і нерозтрачене кохання.
Про Михайла Ніна майже нічого не знала, оскільки, провідуючи батьків, ніколи не заводила про нього розмову. Та й вони ніколи не зачіпали цієї теми після того, як помітили, як боляче на доньку подіяла звістка про те, що він одружився. В ту мить вони зрозуміли, що щось таки трапилось між молодими людьми, та відчули докори сумління за те, що не вмішалися одразу, сподіваючись на їх розважливість, можливість примирення, але …
З того часу пройшло трохи більше 30 довгих років. Багато що змінилось в житті Ніни: кар’єрний ріст, дорослішання дітей, щастя від того, коли вперше взяла на руки онуку, а також відчуття жалю до тієї людини, яка стільки років була поряд і пішла з життя, так і не отримавши тієї віддачі в коханні, на яку заслуговувала.
Одного дня їй несподівано зателефонувала давня подруга Галина, з якою якось дуже швидко обірвався зв’язок, запропонувавши зустрітись. На зустріч Ніна йшла з відчуттям чогось незрозумілого в серці, мов була впевнена в тому, що щось повинно статись. Можливо, це було від того, що в переддень їй наснився Михайло, таким, яким вона його бачила в останній раз.
І таки вона не помилялася, оскільки лише через 30 років стала відома та правда, яка завадила їй бути щасливою.
– Не було ніякої вагітної дівчини у Михайла, – розпочала свою сповідь Галина. – Це все вигадки. Чому? Тому, що я теж була закохана у нього до нестями. Саме заздрість і керувала мною, коли я писала того листа, намагаючись змінювати почерк. Ця ж заздрість заставила мене, для правдоподібності поїхати до Полтави і вкинути листа там… Я гадала, коли у вас все скінчиться, то зможу привернути Михайла до себе, заспокоїти його своїм коханням, та він не захотів мене слухати… Повір, я стільки разів намагалася тобі все розповісти, та побоялась твоєї реакції, тому звела до мінімуму наші зустрічі, а потім взагалі щезла з твого життя, та зараз… Я не можу жити з цим тягарем зараз. Бог мене накарав…Я тричі виходила заміж і кожного разу щось траплялось, аби щастя відвернулось від мене… Не потрібно задумуватись над тим – у чому причина, бо все і так було зрозуміло, – Галина замовкла. Можливо, через те, що до горла раз-по-раз підкочувались болісні клубки, заважаючи говорити, а можливо, і через те, що хотіла почути хоча б щось від самої Ніни, яка сиділа тихо, ніби її тут зовсім не було. – Ти, мабуть, зараз ненавидиш мене? Правильно зробиш, адже я завадила тобі бути щасливою.
– Чому саме зараз? – лише запитала Ніна, піднявши погляд на подругу. – Чому через стільки років?
– Нещодавно я зустріла Михайла. Ми розговорились. Він розповів мені про своє невдале життя, а потім несподівано запитав про причину твоєї поведінки в той вечір. Я збрехала, бо боялась його реакції, але після тої зустрічі зрозуміла, що повинна виправити все, що накоїла колись. Ця зустріч, це не тільки моя сповідь тобі, це продовження того, що обірвалось в той вечір.
Галина замовкла, посміхнувшись комусь, хто сидів за столиком поряд. В цю мить, Ніна, навіть не обертаючись, відчула на собі пронизливий погляд, який одразу заставив застукати її серце так, немовби вона щойно пробігла кілометрову дистанцію із перепонами. Жінка могла розпізнати цей погляд із тисячі інших.
Ніна розгубилась і завмерла на стільці. У вухах дзвеніло від щастя, тож вона лише читала по вустах слова вибачення, які говорила Галина, а за мить її місце зайняв той, хто всі ці тридцять з лишнім років не залишав її думки…

3

Автор публікації

Офлайн 4 місяці

Людмила Масовець

116
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

Думок на тему “Призначені долею”