Глава 4 “Флешка”
Наш автомобіль повільно виривався з полону заторів. Максим переважно мовчав, а я
не знаходила слів, щоб розпочати розмова. Мені було життєво необхідно почути його
історію, його слова змінили моє ставлення до катастрофи.
В мене задзвонив телефон. Діставши його з кишені, побачила, що мені телефонував
мій чоловік.
– Доброго ранку. – промовила я в телефон прикриваючись рукою.
– Ти зайнята? – Іван вміє запитувати риторично, – Ти коли повернешся?
– Я ж казала, що в суботу, а що сталося? – запитала далі прикриваючи рот рукою.
– Та нічого не сталося, просто цікаво.
– Давай я перетелефоную тобі увечері?
– Я знайшов стільці нам у вітальню, подивишся які тобі подобаються? – як завжди
вчасно він згадує про свої ідеї, – Тай відразу замовлю.
– В мене немає часу на це, давай вечором продовжимо.
– Я зрозумів, працюй, як буде бажання то поговоримо. – я хотіла відповісти, але
зв’язок вже перервався.
Видавивши з себе усмішку, сховала телефон до кишені.
– Вас чекають дома? – запитав Максим дивлячись у вікно.
– Я надіюся, що чекають. – Дізнаюся, як повернуся.
– А я навіть не знаю, чи моя квартира вціліла. – він подивився прямо мені у вічі, –
Навіть не знаю що мені робити далі?
– Хіба вам нічого не розповіли? – мені хотілося його підбадьорити, – Всім
постраждалим видадуть матеріальну допомогу і кошти на відновлення житла.
– Ви правда в це вірите? – Максим усміхнувся, – Коли ми дісталися до Києва, нас
зустріли як героїв. Цілих десять хвилин нас знімали телекамери. Мені навіть
потис руку якийсь депутат чи можливо навіть міністр. Нас фотографували і
обіцяли все потрібне. – він знову подивився у вікно, – А потім мене посадили в
автобус і завезли в готель, де я майже добу просидів в кімнаті з однією
пляшкою води. Виходити було заборонено та в мене і не було сил кудись іти.
Потім нам принесли допомогу.
– Хто приніс? – мені стало цікаво, але водночас і некомфортно.
– Волонтери. – він розсміявся і продовжив, – Дві дівчини принесли мені одяг, і за
це я відбув цілу фотосесію. Вони давали мені штани і фотографувалися зі мною,
потім футболку, куртку і тому подібне. Мені передавали речі майже годину.
– Вас це пригнічувало?
– Пригнічувало? – махнув рукою, – Та ні, мені було все одно. Потім мені принесли
їжу і під телекамери діставали всі покупки і давали мені в руки, а в кінці
попросили подякувати якогось депутата. Потім про нас забули.
– Тобто забули?
– Раз в день приносили їжу, суп – завжди з рисом, круасан пляшечку води і якусь
кажу з умовним м’ясом.
– Це був раціон на день? Ви про це нікому не сказали? – я не повірила своїм
вухам, – Чому ви не звернулися до преси?
– А ваші колеги самі приходили. – його голос трохи підвищився, – Вривалися в
номер, просили повторити написаний ними текст, дякували і йшли.
– Зрозуміло. Ви мені про це хотіли розповісти сьогодні? – запитала я, розуміючи,
що інтерв’ю набере політичного напрямку.
– Ні, в мене є дещо важливіше ніж моя розповідь. У вас є ноутбук? – запитав
Максим.
– Так, є. Вам потрібен ноутбук?
– Ви б не могли собі скопіювати певно інформацію? – він дістав з кишені флешку, –
Скопіюйте, а потім оприлюдните.
– Ігор, можна зупинити автомобіль? – я дістала ноутбук зі свого рюкзака.
Автомобіль зупинився на узбіччі. Доки я копіювала вміст флешки на ноутбук, Максим з
Ігорем стояли поряд і курили. Я саме закрила ноутбук і витягла флешку, коли поряд
зупинився автомобіль. Відчинивши дверцята, побачила, як два чоловіки підходили до
Максима.
– Що вам потрібно? – вилізши з автомобіля запитала я, – Хто ви такі?
– Доброго дня! – один з чоловіків дістав документи і показав, – СБУ, залишайтеся
на місцях. – сказав він, коли я зробила крок на зустріч, щоб подивитися на
посвідчення, – Ви порушили закон, коли викрали постраждалого з обсервації.
– Його виселили з готелю і відправили додому. – заперечила я, – Ми просто
допомагаємо йому дістатися додому.
– З вами розбереться слідство. – він сховав посвідчення в кишеню і подивився на
Максима, – Ви б не могли проїхати з нами?
– Не міг би. – Максим кинув недопалок, – З якої причини?
– Це вам не потрібно знати. – чоловік усміхнувся, – не змушуйте нас застосовувати
силу.
– Ви не маєте права. – я знову зробила крок на зустріч.
– Стійте! – викрикнув другий чоловік і направив на мене пістолет, – Не рухайтеся!
– Максим, пройдіть в наш автомобіль, доки ніхто не постраждав. – сказав перший
чоловік.
Я злякалася і не знала що сказати. Хотілося підійти, щось зробити, не дозволити їм
забрати Максима, але не знала як. Те, що я ще не встигла взяти інтерв’ю їх точно не
цікавить. Максим подивився на чоловіків, потім на мене, напевно шукаючи захисту і
не знайшовши пішов до чоловіків. Я запанікувала і не могла навіть ворухнутися, лише
дивилася, як Максима посадили в автомобіль.
Лише коли автомобіль з Максимом від’їхав я подивилася на Ігоря з Вітьою, котрі
навіть не рухалися.
– Що це було? – запитав Ігор дістаючи сигарету, – Викликати поліцію?
– Потрібно подзвонити в нашу службу безпеки. – Вітя дістав свою перепустку і
простягнув мені, – Тут є номер.
– Ні, я зателефоную головному редактору. – сказала я дістаючи телефон, – Вона
має щось знати і підкаже, що робити.
Головний редактор новин довго не брала слухавку.
Автор публікації
