Ніяк не звикну, що тебе нема.
Здається іноді – впізнала тебе в натовпі.
Ще зовсім юний, ще тонка струна,
Їй ще б бриніти, але раптом – «на тобі»…
Цей сонячний погляд, прямий, без облуди,
Дивлюся і тону, і кисню замало.
Таких вже очей… Таких вже не буде.
Такі тільки з твого обличчя сіяли.
Цей погляд ніколи уже не померкне.
Впізнаю його в зорях на небосхилі.
Там він завжди живий. Там ти вищий від смерті.
І мудріший за все це земне божевілля.
Ну який ти красивий! І ця посмішка щира,
Що застигла на фото і душу проймає…
Це ж ти нас захищав від ворога-звіра
І є ми, є ще й звірі. Тебе вже немає.
Ще такий молодий! І ще стільки би жити!
Ще стільки доріг ти міг пройти!
Ще стільки спізнати, злюбити, створити!..
Ще стільки мостів і спалити й звести.
Та ти вже не з нами. В цю не вірю розлуку!
Все запитую в себе і у Бога питаю:
Ну чому я так хочу потиснути руку,
Коли вже запізно, і рук цих немає??
А з яким же ти запалом рвався у бій!
І мужньо прийняв. І пройшов до кінця.
Ти залишишся згарищем недоздійснених мрій…
Ти залишишся променем в наших серцях.
Ти пробач за «Малого» – так тебе називала,
А насправді до тебе ще рости і рости!
Знай, я дійсно щаслива, що я Тебе знала.
… І підтвердь позивний – в снах і зорях світи.
Автор публікації
