Я не подобаюсь цим вікнам…
Підповзають, кляті, все ближче.
Наче тягнуть до себе, мало не за руки хапають.
Дихають безцеремонно мені в обличчя своїми немитими шибками…
Вперше злякалась висоти. ЦЯ висота – недобра. І тротуар якийсь підозрілий. Що вони замишляють????
Це була всього лише хвилинна слабкість і якесь потьмарення. Просто цікавість: чи далеко до землі? Чи є шанси вижити, якщо приземлитися не на асфальт, а на жоржини баби Каті (яку я вже давно називаю Жоркою). Чи не продує мені вухо (хоча яка різниця?). Чи не обпісяюся я в польоті, а це було б дуже кепсько та й труси на мені зовсім не вмирабельні, не підходящі для смерті. Ну як у ТАКОМУ до патологоанатома? Може він молодий і симпатичний. І щонайголовніше: чи потрібно було вчити 18-й параграф? Правда, я ще й до 17-го не дійшла. І до 16-го. Але це важливо! Завтра ж перездача. Перездачі.
З якого б то недоброго дива мені з балконів стрибати? Недоброго… Як похмурий сірий тротуар, що аж спину вигнув, чекає. Він точно у зговорі з моїми хитрими вікнами. Який невдалий день для параноїдального нападу. От не знаю чи обводять в нас трупи крейдою, чи таке тільки в голівудських кіношках показують? Хм, а конкурс малюнка на асфальті міг би пройти значно колоритніше, ніж зазвичай.
До біса. До біса це все. Червону крейду і білу кров, і всі ненамальовані малюнки. А ви не витріщайтесь так квадратно! Знаєте що я зараз зроблю? – Вимию вас. Аж до скрипу. Остогидло, що ви весь час дивитеся на мене, бачите все, ВСЕ бачите, а я за вашою повузьканою каламуттю бачу тільки сірість. І весь світ мені, як стара фотокартка – вицвіла, незрозуміла і втулена у рамку із вас.
Вимию-вимию! Так, як ще ніколи в житті. І мені вистачить духу показати дулю горбатому відрізку асфальту аж зі своєї шістнадцятиповерхової висоти.
А перездачу перездачі можна ж перездати? Мабуть. А якщо ні, то завтра я щось вигадаю. Неодмінно вигадаю. Завтра я стану на цілий день старшою. А ще у мене будуть чисті і ясні вікна.
Автор публікації
