– Я дійсно тебе кохав. Можливо, кохаю і зараз, але вибач – прикувати себе навічно до інвалідного візка не для мене, – промовив він, мабуть, і сам не розуміючи, що значить саме слово «кохати».
– Звичайно, – гірко посміхнулася вона. – Якщо пригадати, що на цьому інвалідному візку я опинилася завдяки тобі. Вночі спиш спокійно?
– Мала б розум, було б все по іншому, а так – «Прости-прощай».
Він зверхньо посміхнувся і приєднався до друзів, а вона дивилась йому вслід із почуттям жалю. А як все гарно розпочиналось…
Надія була, мабуть, найщасливішою у цілому світі, оскільки позаду були чудово складені іспити і вона вже бачила себе серед числа тих, хто пройшов прохідний бал на державну форму навчання. А ще у неї є коханий хлопець, який, чомусь, не подобався її рідним, але вона була з ним така щаслива!
– Доню, – не раз попереджала Надію мати, – ти не його поля ягода. Він оце закрутить тобі голову, а потім, коли набридне, візьме та й кине.
– Матусю, – ніжно горнулася до мами дівчина, – він такий чудовий. Ти ще будеш пишатися ним.
– Ой, дай, Боже, – гірко посміхалась жінка, оскільки їй, чомусь, дуже тяжко в це вірилось.
Серце матері завжди відчуває небезпеку, та не завжди їй хочуть вірити ті, кого вона намагається застерегти. А горе не забарилось…
***
Євгеній з розмахом святкував свій день народження в нічному клубі «Парнас». Ще б пак – 18 років. Та ще з такими батьками, які своєму сину ні в чому не могли відмовити.
Надія почувалася серед цього бомонду якось незручно, тим більше, що кожен із запрошених друзів, колишніх однокласників Євгенія, кидали на неї неоднозначні погляди, які так і говорили – де ти її відкопав?
На щастя, хлопець не звертав на їхні підсміювання жодної уваги, хоча до чарки він прикладався дуже частенько і вже наприкінці вечора був, як то кажуть «на вєсєлє». Дівчина намагалася йому зробити кілька зауважень, на що він лише весело посміхався і заспокоював її.
– Не хвилюйся, Надюха, все буде в ажурі.
Як тут було не хвилюватись, коли вже було за північ, а у дівчини не було із собою грошей на таксі, оскільки з Євгенієм вона вже точно не поїде додому.
Поїхала. Вибору не було – силоміць посадовив у автомобіль і рвонув з місця. Куди заїхали – не зрозуміло. Та ось одне стало ясно – навіщо. Поліз до дівчини із домаганнями, дихаючи на неї своїм п’яним перегаром.
Кричала, пручалась, била кулаками, благала. Зупинився. Злісно натис на гальма і рвонув вперед, аж засвистіло у вухах.
– Зупини авто, – почала просити Надія. – Зупини, я піду пішки…Зупини, благаю!!!
Крики дівчини лише більше розпалювали бажання у Євгенія відчути себе гонщиком. Тим більше, що у душі закипала кров від того, що йому відмовили у близькості, чого з іншими ніколи не було. Все разом підганяло його вперед до… неминучого. Поворот, скрип гальм, дзенькіт розбитого скла і…завивання швидкої допомоги…
***
Надя прийшла до тями лише через кілька годин. Вона розкрила очі і побачила поряд себе на колінах матір, яка, звівши погляд на невеличку іконку, тихо молилася. Більше у палаті нікого не було. Дівчині здалось, що вона вдома і вуста спробували розтягнутись у посмішці, та через різкий біль, який знизав її тіло, з горла вирвався стогін.
– Надюшо, – викрикнула жінка і схилилась над дочкою, витираючи сльози, що котилися градом з її очей. – Слава Богу, ти прийшла до тями.
Дівчина захотіла підняти руку, аби потягнутися до матері, щоб заспокоїти її, та несподівано її обличчя перекосилось від жаху. Це зовсім не від гіпсу, в якому було сковано ліву руку, це було інше…
– Мамо, я не відчуваю ніг, – спочатку якось невпевнено промовила Надія, намагаючись піднятися, пересилюючи різкий біль у руці. – Мамо…я не відчуваю ніг…Не відчуваю ніг! Не відчуваю ніг!!! Мамо!!!
Істерика була жахливою. Дівчина кидалась по ліжку, зриваючи капельниці, допоки не прибув лікар, який зробив заспокійливий укол. А потім все, раптом, відійшло на інший план, стало так спокійно, що дівчина відчула себе легкою, мов хмаринка. Їй здалось, що вона піднялась над усіма, хто був зараз у палаті і усміхалася їм, не розуміючи того, чого вони такі невеселі, адже їй так добре…
***
Діагноз не втішний, хоча 50/50 теж результат. А який – стане зрозумілим, коли знайдуться гроші на операцію.
Які гроші? Де їх взяти? Навіть, продавши квартиру, не вистачить на те, щоб оплатити операцію, а потім що? Від кого чекати допомоги? Євгенія? Йому все рівно, адже він відбувся лише переляком, бо спрацювала подушка безпеки, і вже того ж дня спокійно відбув додому, навіть не заглянувши до неї. А для таких, як вона, підходить прислів’я – «Де тонко, там і рветься» .
Надія лежала у своїй кімнаті, втупившись у стелю, німим поглядом спостерігаючи за одинокою мухою, яка облюбувала собі один куточок, навіть не розуміючи, що знаходиться за кілька сантиметрів від павутини, де вже на неї чекала смерть.
«Я така ж, як ця муха, – подумала дівчина, змахнувши виступивші сльози. – Летіла на зустріч своєму нещастю, не звертаючи уваги на застереження».
Якби поряд був той, хто говорив про кохання, біль, мабуть, був би меншим, а так… Дівчина соромилась подивитись у очі матері, оскільки зустрічалася в них із розпачем, і тоді не одноразово виникало бажання назавжди покінчити із таким життям.
***
Пройшов місяць повної нерухомості ніг. Це був місяць сподівань, а також остання крапля надій. Євгеній жодного разу не зателефонував, аби справитись за її здоров’я. Ось, тільки з кур’єром була прислана велика коробка, в середині якої знаходилась інвалідка коляска. Це і так добре, оскільки їх одразу попередили про те, що розголос із пов’язуванням прізвища відомого у місті політика з ДТП дорівнювала смертній карі.
Ця коляска кілька днів стояла біля ліжка дівчини, та вона не могла на неї без сліз дивитись, не те щоб прийняти таку плату за все, що було між ними. Та, коли вона все-таки прийняла пропозицію сестри жити так, як складається життя і ніколи не падати духом, цей день став для Надії крахом всіх її таких крихких сподівань.
Вона довго не погоджувалась на прогулянку, оскільки їй здавалось, що кожен, хто лише її побачить, буде тикати пальцем і сміятися за її плечима, але сестра володіла методом переконання, адже сподівалась показати Наді, що життя не закінчується за чотирма стінами, воно квітує для усіх однаково.
Якби знати, де впасти…
***
Надія спочатку сиділа із опущеною головою, боючись побачити чогось неприйнятного в очах зустрічних людей, та згодом вона призвичаїлась. Але в той час, коли на її обличчі з’явилась яка-не-яка посмішка, шлях їй заступила постать Євгенія. Його очі прищурилися від іронії, а обличчя розтягнулось в хижому вишкірі.
– Натисни на гальма, – задоволено загикав він, спершись руками на нерухомі ноги Надії, і наблизився до неї так близько, що вона скривилась від його перегару. Але це не обходило Євгенія, оскільки він вишкірився прямо у їй очі. – Бачиш, завдяки мені ти отримала своє власне авто.
– Зійди з дороги, – промовила сестра Наді Соня, намагаючись звільнитись від набридливого небажаного перехожого, та це їй не вдавалось. Тоді вона із силою потягнула коляску назад, від чого Євгеній впав на коліна. Це дозволило об’їхати його збоку і швидко направитись до виходу з парку. Та як би хотілось в ту мить ще й оглухнути, аби не чути того задоволеного реготання, яке розносилось на весь парк. А ще хотілося більш за все на світі зачинитися у своїй кімнаті і більше ніколи не виходити із неї.
***
Телефони довіри існують для того, аби поділитись із якоюсь сторонньою тобі людиною своєю бідою, отримати від неї слова підтримки і поради, як жити далі. Надія ж зняла слухавку з іншою метою, оскільки у неї вже не було майбутнього, аби вислуховувати поради на життя, бо воно закінчилось отам на бруківці, де вона опинилась, пролетівши крізь вибите лобове скло.
– Я не телефоную до вас за підтримкою, – одразу промовила вона, щойно відчула на протилежному боці проводу чоловічий голос. – Мені вона вже ні до чого, оскільки моє рішення не змінить ніхто. Тому я хочу вам сказати – якщо людина вже задумала піти з життя, то її ніщо не зможе зупинити.
Надя поклала слухавку, і потягнулась до фарфорової чашки, вірніше до того, що він неї залишилось – гострого уламка, який міцно затисла у руці. За мить і на зап’ясті залишився багряний слід. Поява крові не зупинила дівчину, хоча довелось від болю міцно затиснути зуби, аби не закричати, і закривавлене знаряддя перейшло до іншої руки…
***
Швидка допомога завивала так, що люди кидались в різні боки, із співчуттям супроводжуючи її далі, адже там в цей час борються за життя того, хто перебуває на межі із смертю. Над зблідлою донькою знову схилилась постать згорбленої матері, яка ще й досі не розуміла всього, що сталося. Вірніше, у неї зовсім не було на це часу, оскільки щойно вона увійшла до своєї квартири, як туди ж увірвалися лікарі швидкої допомоги.
Чому? Навіщо? Хто їх викликав? За мить вона зрозуміла – чому, оскільки від тієї картини, яка постала всім присутнім, з-під ніг нещасної матері почала провалюватись земля. Вона схопилась за стіну і так, хапаючи повітря, простояла весь час, поки лікарі намагалися зупинити кров на руках доньки, а далі на диво швидко задріботіла за всіма, бо боялась залишити свою кровиночку без нагляду.
***
Олексій став для Надії справжнім янголом охоронцем. Його і справді можна так назвати, адже він працював лікарем швидкої допомоги, а по сумісництву також в агентстві «Довіра». Це він був першим, кому дівчина намагалася довести, що нікого не можна відмовити від запланованого.
За хвилину він тримав адресу, звідки був зроблений дзвінок, а ще за кілька хвилин по вказаній адресі було відправлено бригаду швидкої допомоги. Ще звечора Олексій знав всі результати і заключення лікарів, а зранку вже перебував у лікарні, оскільки відчував, що розпочата вчора справа ще не доведена до завершення.
У коридорі йому зустрівся лікар із мамою врятованої дівчини, від якої довелось вислухати сотні слів вдячності за життя доньки. Олексій ще не звик за короткий термін роботи лікарем до такого, хоча йому водночас було приємно це чути, та все ж він поспішив зупинити жінку.
– Я можу поговорити з вашою донькою?
– Це я хотіла у вас просити поговорити з нею, адже у мене вже не залишилось жодних переконань у важливості життя земного.
***
– Якщо ви прийшли, щоб почути від мене слова вдячності, то це даремно потрачений час, – промовила Надя після того, як мама пояснила, яку важливу роль зіграв цей молодий чоловік у збереженні її життя.
– Доню, – благально прошепотіла жінка, намагаючись зупинити дівчину, оскільки їй стало соромно за її поведінку перед Олексієм, тому вона поспішила із словами виправдання. – Не слухайте її, вона зовсім не така.
– Я розумію, – обірвав виправдання жінки хлопець і тихо прошепотів їй на вухо. – Можна нам з Надею залишитись на одинці?
– Так-так, – швидко погодилась мати і, благально поглянувши на доньку, задріботіла до виходу.
– Надіє, хочете я все розповім вам про вас? – запитав Олексій, зустрівшись із іронією в очах дівчини. Це його підбадьорило, оскільки у нього був план, як вивести її з такого стану. Він посміхнувся їй, оскільки не почув заперечення, і продовжив. – Ви молода, вродлива, сповнена сил дівчина, і водночас така егоїстична натура. – Олексій поглянув на дівчину і побачив саме таку реакцію, на яку і розраховував, оскільки таке заключення зачепить будь-кого, та це було лише першою сходинкою, тому він не зупинявся. – Ви самозакохана, адже вас цікавить лише те, як почуваєтесь самі, і зовсім байдуже до того, що навкруги вас, через ось такий ваш стан, страждають інші. А як же відчуття нещасної матері? А ваша менша сестра, яку потрібно ще поставити на ноги і вивести в люди? Ви задумувались над тим, що стане з нею, коли згорьована, після вашої смерті, мама піде вслід за вами?
– Їм буде краще, – ледь вимовила Надія і, закривши обличчя руками, тихо захлипала. – Я тягар для них… я так більше не можу…
– Чому? – запитав Олексій вже ніжнішим тоном голосу і присів на край ліжка. – Я бачив історію вашої хвороби. У вас є шанс. Хай він 50/50, але ж він є. А це головне. – Дівчина витерла заплакані очі і поглянула на хлопця поглядом немовляти, яке потребує допомоги. Він посміхнувся їй і продовжив. – У вас таке гарне ім’я – Надія. Воно просто закликає вас боротись, а ви…
– Мені соромно, – раптом промовила дівчина.
– Це вже краще. Значить, будемо боротись?
– Будемо, – чомусь одразу відповіла Надя, оскільки у погляді цього молодого чоловіка, в його голосі було стільки віри в те, що все обов’язково буде гаразд.
– А я вам допоможу.
***
І Олексій дійсно допомагав. Тепер він став частим гостем у домі Надії, приділяючи її стану чимало уваги. Він вивчив історію її хвороби, радився з фахівцями, а ще, і це саме найголовніше, зв’язався із своїм однокурсником, який працював у Німеччині, і з його допомогою проконсультувався із найкращими спеціалістами. Та найголовніше – Надію можна було поставити на ноги, і у Німеччині погодилися зробити їй операцію. На безкоштовну була величезна черга на кілька років вперед, та це вже було щось, аніж нічого. А раптом у Надії і справді з’явиться НАДІЯ.
Його часті гостини були зв’язані не лише із підтримкою стану здоров’я хворої у належній формі, а й особистий інтерес, оскільки у такі очі небесного кольору не можливо не закохатись, тим більше, коли в їх приховалось стільки мужності і жаги до життя.
Це не залишилось непомітним, а тим більше від Надії, яка відчувала його почуття у всьому: у доторку рук, коли він робив їй масаж ніж, обережно згинаючи і розгинаючи; у посмішці, яка весь час з’являлась на його обличчі, щойно їхні очі зустрічались у перехресному погляді; у його голосі, у відношенні… у всьому, що було зв’язано з ним.
«А, коли операція не дасть бажаного результату, – іноді задумувалась над важливою думкою, – чи зможу я спокійно дивитись на те, що Олексій губить своє життя поряд інвалідного візка?»
Але якась невідома сила гнала геть цю думку, мов відчувала, що у молодих людей все буде гаразд. І дівчина проганяла негативні думки, але тримала хлопця на відстані, хоча з кожним днем це зробити було все тяжче і тяжче.
***
В аеропорту вже другий раз оголосили про регістрацію, а молоді люди не поспішали цього робити. Олексій тримав Надію ніжно за руку, очікуючи відповідь на поставлене запитання.
– Давай про це поговоримо після того, як мені зроблять операцію, – якось невпевнено промовила дівчина, хоча ледь стримувала, щоб не дати свою згоду. – Ні в кого ж немає певності, що вона пройде вдало.
– Що змінить протилежне? – не міг заспокоїтись хлопець, якому навіть двох недільне розлучення здавалось вічністю. – Я тебе кохаю – ось що найголовніше. Я тебе кохаю такою, якою ти є, розумієш.
– Мені вже час, – ледве видавила із себе Надя і легенько відштовхнула від себе Олексія. – Ми про все обов’язково поговоримо в іншій обстановці.
– Гаразд, – з гіркотою у голосі промовив хлопець і звівся на ноги. – Друг тебе зустріне в аеропорту, а за дві неділі приїду і я. Не хвилюйся, під час операції я буду поряд…
***
Надія замовила собі сік і поглянула на годинник. Олексій затримувався, але, можливо, це і на краще, оскільки у неї буде більше часу для того, аби пригадати все, що сталось за останній рік і залишити всі негаразди у минулому, адже сьогодні вона прийме пропозицію свого коханого одружитися з ним і розпочне своє нове життя з новим відліком часу.
А згадати було багато чого: перші почуття, перші розчарування, перші спроби вчитись жити інакше, сприймати світ інакше, думати інакше, перші проблиски надії, перші сльози щастя, перші невпевнені кроки. Яке щастя, що поряд завжди був справжній чоловік, який пройшов все разом з нею від початку і до щасливого завершення.
Несподівана поява поряд Євгенія заставила Надію здригнутись і неохоче повернутись з країни спогадів. Чи бажала вона цього? Зовсім ні, бо не вважала за корисне тратити на цього негідника ті хвилини щастя у спогадах про іншого, справжнього, а не про ось це, несподівано виникнувше примарення.
– А де ми припаркували свій мерс? – прогугнявив Євгеній, від якого знову понесло перегаром.
– Тут, за рогом, – спокійно відповіла дівчина, яка поглянула на нього, не відчувши у душі нічого – ні почуття, ні співчуття, мов поряд з нею не було нікого.
***
Дівчина нарешті побачила у вікно Олексія і полегшено зітхнула, оскільки це кафе, яке повинно було стати свідком зародження нової родини не повинно нести у собі гіркий присмак привиду з минулого, не дивлячись на те, що завдяки йому вона пізнала справжнє щастя. Дівчина вирішила зустріти коханого на порозі, щоб зачинити за собою двері того минулого першою.
На жаль, вона втратила чимало, оскільки не оглянулася, щоб побачити подив у очах Євгенія. Але, мабуть, не втратила, а набула – щасливе і здорове майбутнє. Ну, а втратив, безперечно, хтось інший, який ще довго сидів із низько нахиленою головою. Йому було про що подумати…
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
