Для голосування необхідно авторизуватись

дорогою в старість

Вечір тягнувся густий, імлистий. Осінь навсібіч розкидала крихку позолоту. Небо, здавалося, тріщало по швах, розтікаючись брудно-сірими брижами. Ляпка на ляпці – гірше ніж в зошиті з правопису останнього двієчника.
Настрій у Сергія Анатолійовича був, м’яко кажучи, кепський. На фірмі ніби все ладилося. Замовлення на годинники сипалися стабільно. Ось тільки додому повертатися не хотілося. Тому він раніше відпустив водія і вирішив витратити зайвий час на нарізування різнокілометражних кіл кволою вулицею, гублячись в лабіринтах власних думок. Коти шкреблися в тому місці, яке прийнято називати душею.
А що вдома? Наскрізь пронизані старечим кряхтінням безпомічного батька, стіни і роздратована, як сто бісів, дружина. Ілону можна зрозуміти. Залишила викладацьку діяльність в університеті заради хворого свекра – не кожна б наважилася. А він, старий грішник, ніби навмисно випробовував доглядальниць – втікали одна за одною. В цьому будинку по-справжньому тішив шестилітній Артур. От уже гарна дитина зростає – розумний, вихований, винахідливий. Звичайно, трішки бешкетник, як усі хлопчаки, та то – дитяче, минеться.
Коли Сергій відчинив двері величезного будинку з надмірно вишуканим інтер’єром, його повністю поглинуло наелектризоване нестерпними буднями повітря. Ілона смажила млинці. Чоловік винувато мовчав. Останнім часом мовчання для подружжя було звичною справою. Цілком очевидним був факт, що рано чи пізно це неговоріння вилусне, несучи руйнівну лавину. Старий Анатолій Степанович щось бубонів під ніс. Мабуть, знову скаржився на сусідів, погоду і все, що оточує.
Біль близьких Сергію людей розтікався пекучою рікою. Розслабитися йому вдалося під час огляду свіжої преси і теленовин. На загальному фоні глобальних світових проблем внутрішні гризоти видаються не такими вже й серйозними. Крізь сон чоловік спіймав слова дикторки: «…обласна адміністрація привітала робітників київського будинку пристарілих з днем соціального працівника, нагородивши почесними грамотами за віддану працю…» Про що йшлося далі – не важливо. Ключовими були слова «будинок для пристарілих». Він вирішив поки що залишити цю ідею у спокої . Вранці виявилося, що вона не втратила своєї цінності. Дружині Сергій спершу нічого не говорив. А, потрапивши на роботу, по тихеньку радився зі своїми юристами, які зробили все для того, щоб клієнт нічого не втратив і вийшов сухим з води. Згодом зустрівся з керівником закладу. Микола Іванович, як і говорили, виявився тямущим, стриманим чоловіком. Зайвих запитань не ставив, що найбільше подобалося в ньому Сергію Анатолійовичу. Бракувало іще, щоб хтось до моральності закликав. Хоча рештки совісті все-таки нагадували про себе, коли він залишався сам на сам зі своєю поважною персоною. Два тижні проминули швидко. Документи зібрали, всі питання вирішили, деякі завдяки великій щедрості багатого власника годинникової імперії.
Якось ввечері Сергій Анатолійович повідомів Ілоні про свої наміри. Дружину ніби хто підмінив. Стала лагідною і привітною. Давно він її такою не бачив. Не одну ніч хвацько дякувала чоловікові за геніальний план. Такі зміни остаточно розвіяли сумніви невдячного сина. Тільки, як поговорити з батьком, який іще не зовсім схибився і розуміє набагато більше, ніж може видатися спершу.
Перед запланованою подією Сергій зазирнув у батьківську кімнату, чого не робив дуже давно. Він міцно спав, мирно склавши руки на грудях. Здається усміхався у вісні. Це полегшило ситуацію. Сергій вирішив нічого не говорити. Чи було йому шкода батька, колись успішну й найвпливовішу людину у місті? Він намагався про це не думати. Тим паче, на роботі чекали справи куди важливіші.
Коли Сергій Анатолійович повернувся додому, Ілона уже зібрала всі необхідні речі. Залишалося зробити останній крок – відвести старого в притулок. Переконати його сісти в авто виявилося не важко, а ось вмовити Артура залишитися вдома не вдалося. Хлопчик наполегливо просився поїхати з татом. Ніби відчував, що може більше не побачити діда, якого він один у цьому домі любив по-справжньому.
Дощ пірищів невблаганний. Ніби сама матінка-природа закликала схаменутися. Їхали мовчки. Сергій хотів звернутися до Бога (вийшло пригадати про його існування). Та тільки про що просити? Щоб допоміг спекатися рідного батька, який виховав, викохав ще в додачу залишив неабиякий спадок? Подякувати? Цього Бондаренко-молодший ніколи не робив. Не те що не мав потреби, просто не вмів. Це було проти його принципів. Хоча про які принципи може йти мова, коли везеш батька, щоб віддати.
На Анатолія Степановича уже чекали. Зараз він нагадував Кіплінгівського Акеллу – старий, немічний, сивий аж білий. Колись мав усе, а зараз – одну сумку з дрібними речами і цілу купу хвороб. Сергій провів цього вицвілого чоловіка в коридорне приміщення і єдине на що спромігся:
–Бувай, тату! –І ніякої тобі емоції.
–Не зумів я тебе виховати, сину. – Коротко відповів Анатолій Степанович. – Не забувай поливати квіти, які колись насадила твоя мати.
Пішов Сергій, не озираючись.
Що відчував старий – сказати важко. Пригадав покійну дружину, з якою прожив півстоліття душа в душу. Добре, що вона цього не бачила. Коли народився Сергійко, були дуже молодими, але все життя віддали для того, щоб усім забезпечити хлопця. У дитинстві він був чуйним, любив природу, поважав батьків. Як сталося так, що у повсякденних випробуваннях земними спокусами розгубив людяність? Виходить, його син не склав екзамен з вірності самому собі. Не впорався…
Сергій їхав швидко, щоб скоріше змити із себе бруд скоєного гріха. На півдорозі його роздуми перервав Артур:
–Тату, їдь, будь ласка, повільніше. Хочу запам’ятати дорогу.
–Навіщо тобі, сину? – перепитав автоматично.
–Щоб знати, куди тебе відвезти, коли зістарієшся, як дідусь.
Сергій Анатолійович остовпів, разом з тим його накрила хвиля прозріння. Через декілька хвилин він знову опинився біля притулку. Батько так і сидів на одному місці, як підбитий птах, звісивши крила.
–Пробач мені. – благально зависло в повітрі.
Мабуть, Анатолій Степанович все-таки пробачив, бо не мав іншого виходу. Та кажуть, що Бондаренко-молодший помітно змінився. Знайшов для батька найкращих лікарів, почав виділяти час на виховання сина. І більше ніколи не дозволяв Ілоні керувати почуттями до чоловіка, який дав йому більше ніж усе. Потай, перед тим як заснути не забував дякувати Богові за все, що має.

2

Автор публікації

40
Коментарі: 1Публікації: 11Реєстрація: 16-07-2018

Бронзове перо

Достижение получено 14.11.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій