– А нехай вас переверне та гепне… Хто її пустив? Де Сидоренко? Рома, ти в дозорі чи в носі, як завжди, колупаєшся? – старшина Петро Йорж був такий злий, що випромінював  енергію, майже іскрив.

Сидоренко, худючий  очкарик, на якому  теліпався одяг явно на три розміри більший, винувато  глянув на  закоренілого вояку і спробував виправдатися:

– Товаришу старшина, це ж мама Соловйова…

– Та хоч мама Пола Макартні! Ми з вами де? Навкруги хто? Отак припхається хто попало, а вас, жовторотиків як мінімум перестріляють, як максимум – з пузами розпанаханими познаходять у стічній канаві… – лякав старшина.

Жінка винувато  м’яла в руках  хустинку, яка ще десять хвилин тому була в неї на голові.

– Я до сина. Вони не винні. Не сваріть їх. Мені б сину бронежилет передати. А то кажуть, що не вистачає. Щоб не вбили, – глибокі  сірі очі змарнілої від роботи  жінки  дивилися старшині прямо в серце. Він не витримав пильного погляду й відвів очі, немов соромлячись того, що син цієї  жінки  опинився тут, змушений воювати. Немов це  його особиста провина, а не провина тих найманців-душогубів, які забрали  мир і спокій у тисяч  людей, змусили цих хлопців воювати. А їм би зараз вчитися, закохуватися, отримувати від життя насолоду. А їм потрібен бронежилет. І за державу було образливо, що не могла вона забезпечити  своїх синів-захисників  елементарним.

Старшина  оглянув жінку з голови до ніг. Явно з села. І одяг, і хустка. Років за сорок. Замолоду, певно, була дуже вродливою, але  час і життя з’їли ту красу. Залишилися очі. Саме по очам старшина б і пізнав, що вона мати  Соловйова. У хлопця були материні очі. Біля її ніг стояли дві торби, навскид важкі.  Бронежилет  стільки місця не зайняв би.

– Паспорт! – рявкнув старшина і зразу ж спитав, – Що у сумках?

– Бронежилет синочку. А то все смачненьке. Курочки, хліб, яйця. Пиріжки не чіпайте.

– А чому так упереджено? – старшина звіряв дані з паспорту жінки. Глянув на прописку: Черкаська область, село Нові ниви, вулиця Комбайнерська, дім 67. Це ж чорт зна де.

– Це я на випадок, якщо на бандитів би натрапила, – пояснила жінка. – Отруєні пиріжки. Мишиної отрути напхала…

-Ви й це прорахували, – старшина подивився на жінку зовсім під іншим кутом. Справжня  мати. Розуміє, що може загинути, але їде за тридев’ять земель, щоб захистити свою дитину. Логічно.

-Залишайте. Я передам. А вам тут не можна лишатися. З першою машиною вас доправлять звідси, – сказав так, немов від нав’язливої мухи відчепитися бажав.

-Я хочу сама сину віддати. Щоб знати, що напевне.  А де  Серьожа?

-На завданні. Я не знаю, коли він повернеться. Тут не іграшки, жіночко, тут війна. А це по вашому що? – обвівши руками навколо себе спитав нервово. У нього купа справ, а ця жінка забирала  дорогий  час. І взагалі йому краще говорити по уставу, аніж з цивільними. Як їм поясниш, що не до них зараз.

-Не знаю. Накидано купу мішків. Загородилися. Кордон якийсь, – припустила жінка.

-Це блок-пост. А отам, – старшина показав у бік  житлового масиву, -в місті сепаратисти і купа бандитів. Звикли воювати. Вони не дивляться хто перед ними: дитина, жінка чи мама Соловйова…

 

– Я можу бути корисною, поки чекатиму, – наполягала жінка. – може, що зварити, зашити… Я бачила, що хлопці там картоплю чистять… Не вміють, багато зчищають, – по-хазяйськи зауважила жінка.

– Товариш старшина… – благав очкарик Рома. – Соловйов розповідав, що мамка в нього тьотка класна.

Старшина махнув рукою, що означало «А робіть що хочете» і зник у лісосмузі з двома солдатами.  Ніні Григорівні (так звали маму Соловйова) солдати зраділи, адже  з розповідей  побратима знали, що і з почуттям  гумору у неї все гаразд, і господиня вона неабияка. Дві сумки  виявилися просто чудодійними: звідти витягнуто було стільки  смачного, а потім  наварено юшки з тушонки  прямо в казанку, що пахло далеко за межами блок-посту. Від хлопців Ніна Григорівна дізналася, який класний «пацан»  її Сергійко. Чути про свою дитину приємне – як бальзам на душу.

– Стріляти його батько вчив? – спитав рудий Коваленко Денис. Ще вчора Денис був рядовим менеджером відділу статистики. Перекладав папери з однієї стопки до іншої. Сьогодні вміє рити окопи, стріляти з автомата і бачив смерть.

– Ні, я. Батько помер, коли Сергійку було два рочки. Сама виховувала.

– Вам було тяжко?

– Ні, як чоловік помер навіть полегшало. Він пиячив і бився. Але я йому пробачила. Він подарував мені Серьожу.

– Ви вмієте стріляти? – здивовано потіг засмаглий міцний Влад. Ще в дитинстві наслухався розповідей  діда про війну. Все той же дід  тягав  малого онука до тиру і заохочував походи на карате. На зауваження баби, що дитині це не знадобиться, дід завжди  говорив: «Мужик має вміти захистити не тільки себе, а й рідну землю». «Та хто на ту землю вже нападе?» дорікали батьки Влада. Бач, помилилися, знайшлися. І не такі вже й далекі вороги. Сусіди.  Влад в тирі завжди вибивав з 20 пострілів всі 20 і вважав себе найкращим стрілком. Доки не зустрівся  отут, на 12 блок-посту біля  Слов’янська з веселим, кмітливим і симпатичним Серьогою Соловйовим, у якого був позивний «Каменяр», бо знав багато віршів Івана Франка. Соловйов  стріляв краще… за всіх. І виявляється, всьому цьому його навчила  мати.

– Мій батько був єгерем у лісництві. Якось само собою розумілося, що треба вміти стріляти. А що за завдання, куди Сергійко пішов? – хвилювалася жінка.

– В місті бандити взяли у осаду дитячий садочок. Так хлопці мають залізти у каналізацію і дістатися дитячого садочка. А звідти, спершу сховавши дітей у підвалі, пальнути по  бандюках. Вони не чекають, а тут бах!

– Ти бач, які гади, діточками прикриваються. І як Бог носить по землі таку нелюдь? Юшечка вже охолола. Може б обід? – вона розсипала  по тарілках страву і роздала  хлопцям. Чомусь весь час її очі зустрічалися з  худючим очкариком. Він пильно роздивлявся її і  немов  питання  було в його якихось дитячих очах.

– А ти, синку, як тут опинився?

– Національна гвардія. Добровольцем.

– І мій Серьожа сам пішов. Дивився по телевізору все, як Крим окуповують, дивився, а як полізли на схід, не витримав. Каже, я спати не можу, мамо, так гидко на душі.

– А бронежилет де взяли?

– Купила. Гарні люди допомогли. Продала курей, свинку, кроликів і купила. А то кажуть знайомі, що тут з цим дефіцит.

– Не вистачає. Це точно. – підтвердили хлопці.

Після  обіду  сонце  піднялося і почало безбожно палити. Розморені солдати  дивувалися тиші, адже вона була такою  рідкісною останнім  часом. Раптом куля прошила простір і влучила у мішок з цукром.

– Знову цей клятий снайпер. Десь засів у лісосмузі і весь час довбе, – пояснив спантеличеній матері Влад. Доки хлопці рятували  цукор від висипання на траву, Влад схопив автомат  і  пустив чергу по  кущам верболозу. Зістрижене пострілами листя   попадало.

– Не туди, – мружачись від сонця і оцінюючи те, що відбулося, мовила мати. – Бачиш, який кут кулі. Дірка завелика. Він не в кущах.

– А де? – здивувався Влад.

– На дереві. Простеж траєкторію польоту кулі  і пальни. Ні, дай сюди, – вона просила гвинтівку.

– Не можна. Старшина мене підвісить на гачок на першому ліпшому стовпі.

– Він буде стріляти знову. Дай, поки не зліз і не поміняв позицію.

Ніна Григорівна цілилася довго. Після її пострілу з дерева щось  впало. Кущі заколихалися.

– Та ви снайпер. І в людей можете стріляти…

– Це не люди, – заперечила жінка. – Він може бути пораненим, тому пустіть на всяк випадок тепер чергу по кущам. Хлопців просити двічі не довелося.

Старшина і з ним п’ятеро вигулькнули за півгодини після нападу  снайпера.

– Всі цілі? – спитав і щоб переконатися остаточно, оглянув периметр блок-посту. Натрапив на Ніну Григорівну в куточку на мішках з піском. Зашивала комірець на  чиїйсь курточці.

– А ви ще тут? От настирна тітка. Зараз буде їхати  БТР, поїдете з ним.

– А Сергійко? Я його не побачу? – спитала ледве не плачучи.

– Я обіцяю Вам, що особисто передам бронежилет вашому сину. А він вам подзвонить і розкаже. Ну, не можна вам  тут. Зараз таке почнеться. Планується напад на  цей пост. Як дізнається керівництво, що тут були цивільні… А як поранять, тоді що? Я вже мовчу, коли вб’ють.

На дорозі  здійнялася пилюка і  намалювався крізь пил БТР. Засмаглий Карпенко визирнув з машини і  рявкнув:

– Скоріше пропускайте, тут двоє поранених. Машина швидкої чекає на  сорок п’ятому кілометрі.

– Забери оцю жінку. Мати солдата.

– Бігом тільки.

Нехотя Ніна Григорівна залізла в машину і першим ділом переконалася, що серед поранених немає її сина. Мало б відлягти від серця, але все одно пекло. Ці хлопці  чиїсь діти, які можуть померти. Навіщо? Чому така безглузда війна? Вкотре запалало в голові бажання  дістатися того злощасного Кремля і  особисто скрутити голову Путіну, який увижався їй чомусь страшним маленьким чортиком. Була переконана, що ріжки спиляв, а в штанях ховає хвостика. Перев’язаних  солдат перевантажили  до швидкої і та швидко поїхала в інший  бік. Ніна Григорівна теж допомагала  вантажити поранених.

Старшина  похапцем їв юшку і хвалив. Такої вони давно вже не їли. Взагалі він побився об заклад, що коли закінчиться  ця антитерористична  операція і нарешті ніхто не буде  стріляти, він, старшина  Петро Йорж наїсться … морозива… кілограми два –три з’їсть. А, може, й більше, як піде. Хвалив старшина спочатку юшку, а потім і солдат.

– Молодці. Так вправно зняли снайпера. Хто відзначився?

Солдати мовчали. Сказати правду – отримати на горіхи, збрехати – слава дістанеться комусь одному… та й то нечесно. Влад першим порушив тишу:

– Самі не зрозуміли, товаришу старшина. Стріляли наобум.

– Брехня! Стріляли чітко. Хто? – наполягав старшина.

– Мама Соловйова, – випалив очкарик.

– Я не питаю, як зброя опинилася в її руках, але жодного цивільного на блок-посту  щоб я не бачив. Всіх гнати в шию.

Мобільник прогудів у віброрежимі декілька разів. Старшина уважно слухав і хмурнішав з кожним вимовленим словом там, на іншому кінці. Солдати  затамували подихи, розуміючи, що це важливо.

– Це хлопці? Як там? – спитав очкарик.

– Погано. Двоє поранених, одного вбито. Дитсадок відстояли.

– Хто??? – майже в один голос спитали хлопці.

– Соловйов… – трагічно вимовив старшина. – Підірвався на міні. Розтяжку, падлюки, в підвалі поставили. Серьога перший ішов. Невідомо що й ховати – на шмаття рознесло.

– А як же мама… бронежилет? – майже плачучи мовив очкарик Рома. Він потайки завжди заздрив Серьозі. Той був і гарним, і ставним, і популярним у їхній дружній команді. Очкарик  теж хотів бути таким.  Якось не вкладалося в голові, що Серьоги вже немає.

– Візьми собі, Соловйову він не знадобиться, – сухо мовив старшина і ледве не вдавився. На дорозі він побачив, як шкандибала Ніна Григорівна. Дійшла до блок-посту і, дивлячись у душу старшині, ледве з себе вичавила:

– Я з вами буду… воювати. До кінця…

– За уставом… – хотів був старшина розпочати свою звичну  тираду, але  осікся.

– Я знаю, що сина немає. Його товариші подзвонили…

І старшина вперше не зміг сказати «ні»  жінці, справжній жінці, справжній матері. Берегині. Адже тільки він знав, що снайпер, якого прибрала ця жінка, був приставлений знищити 12 блок-пост. Всіх до одного. Старшина дивився зараз в очі цій жінці й розумів її. І до біса той устав, коли поруч така сила волі…