– А нехай вас переверне та гепне… Хто її пустив? Де Сидоренко? Рома, ти в дозорі чи в носі, як завжди, колупаєшся? – старшина Петро Йорж був такий злий, що випромінював енергію, майже іскрив.
Сидоренко, худючий очкарик, на якому теліпався одяг явно на три розміри більший, винувато глянув на закоренілого вояку і спробував виправдатися:
– Товаришу старшина, це ж мама Соловйова…
– Та хоч мама Пола Макартні! Ми з вами де? Навкруги хто? Отак припхається хто попало, а вас, жовторотиків як мінімум перестріляють, як максимум – з пузами розпанаханими познаходять у стічній канаві… – лякав старшина.
Жінка винувато м’яла в руках хустинку, яка ще десять хвилин тому була в неї на голові.
– Я до сина. Вони не винні. Не сваріть їх. Мені б сину бронежилет передати. А то кажуть, що не вистачає. Щоб не вбили, – глибокі сірі очі змарнілої від роботи жінки дивилися старшині прямо в серце. Він не витримав пильного погляду й відвів очі, немов соромлячись того, що син цієї жінки опинився тут, змушений воювати. Немов це його особиста провина, а не провина тих найманців-душогубів, які забрали мир і спокій у тисяч людей, змусили цих хлопців воювати. А їм би зараз вчитися, закохуватися, отримувати від життя насолоду. А їм потрібен бронежилет. І за державу було образливо, що не могла вона забезпечити своїх синів-захисників елементарним.
Старшина оглянув жінку з голови до ніг. Явно з села. І одяг, і хустка. Років за сорок. Замолоду, певно, була дуже вродливою, але час і життя з’їли ту красу. Залишилися очі. Саме по очам старшина б і пізнав, що вона мати Соловйова. У хлопця були материні очі. Біля її ніг стояли дві торби, навскид важкі. Бронежилет стільки місця не зайняв би.
– Паспорт! – рявкнув старшина і зразу ж спитав, – Що у сумках?
– Бронежилет синочку. А то все смачненьке. Курочки, хліб, яйця. Пиріжки не чіпайте.
– А чому так упереджено? – старшина звіряв дані з паспорту жінки. Глянув на прописку: Черкаська область, село Нові ниви, вулиця Комбайнерська, дім 67. Це ж чорт зна де.
– Це я на випадок, якщо на бандитів би натрапила, – пояснила жінка. – Отруєні пиріжки. Мишиної отрути напхала…
-Ви й це прорахували, – старшина подивився на жінку зовсім під іншим кутом. Справжня мати. Розуміє, що може загинути, але їде за тридев’ять земель, щоб захистити свою дитину. Логічно.
-Залишайте. Я передам. А вам тут не можна лишатися. З першою машиною вас доправлять звідси, – сказав так, немов від нав’язливої мухи відчепитися бажав.
-Я хочу сама сину віддати. Щоб знати, що напевне. А де Серьожа?
-На завданні. Я не знаю, коли він повернеться. Тут не іграшки, жіночко, тут війна. А це по вашому що? – обвівши руками навколо себе спитав нервово. У нього купа справ, а ця жінка забирала дорогий час. І взагалі йому краще говорити по уставу, аніж з цивільними. Як їм поясниш, що не до них зараз.
-Не знаю. Накидано купу мішків. Загородилися. Кордон якийсь, – припустила жінка.
-Це блок-пост. А отам, – старшина показав у бік житлового масиву, -в місті сепаратисти і купа бандитів. Звикли воювати. Вони не дивляться хто перед ними: дитина, жінка чи мама Соловйова…
– Я можу бути корисною, поки чекатиму, – наполягала жінка. – може, що зварити, зашити… Я бачила, що хлопці там картоплю чистять… Не вміють, багато зчищають, – по-хазяйськи зауважила жінка.
– Товариш старшина… – благав очкарик Рома. – Соловйов розповідав, що мамка в нього тьотка класна.
Старшина махнув рукою, що означало «А робіть що хочете» і зник у лісосмузі з двома солдатами. Ніні Григорівні (так звали маму Соловйова) солдати зраділи, адже з розповідей побратима знали, що і з почуттям гумору у неї все гаразд, і господиня вона неабияка. Дві сумки виявилися просто чудодійними: звідти витягнуто було стільки смачного, а потім наварено юшки з тушонки прямо в казанку, що пахло далеко за межами блок-посту. Від хлопців Ніна Григорівна дізналася, який класний «пацан» її Сергійко. Чути про свою дитину приємне – як бальзам на душу.
– Стріляти його батько вчив? – спитав рудий Коваленко Денис. Ще вчора Денис був рядовим менеджером відділу статистики. Перекладав папери з однієї стопки до іншої. Сьогодні вміє рити окопи, стріляти з автомата і бачив смерть.
– Ні, я. Батько помер, коли Сергійку було два рочки. Сама виховувала.
– Вам було тяжко?
– Ні, як чоловік помер навіть полегшало. Він пиячив і бився. Але я йому пробачила. Він подарував мені Серьожу.
– Ви вмієте стріляти? – здивовано потіг засмаглий міцний Влад. Ще в дитинстві наслухався розповідей діда про війну. Все той же дід тягав малого онука до тиру і заохочував походи на карате. На зауваження баби, що дитині це не знадобиться, дід завжди говорив: «Мужик має вміти захистити не тільки себе, а й рідну землю». «Та хто на ту землю вже нападе?» дорікали батьки Влада. Бач, помилилися, знайшлися. І не такі вже й далекі вороги. Сусіди. Влад в тирі завжди вибивав з 20 пострілів всі 20 і вважав себе найкращим стрілком. Доки не зустрівся отут, на 12 блок-посту біля Слов’янська з веселим, кмітливим і симпатичним Серьогою Соловйовим, у якого був позивний «Каменяр», бо знав багато віршів Івана Франка. Соловйов стріляв краще… за всіх. І виявляється, всьому цьому його навчила мати.
– Мій батько був єгерем у лісництві. Якось само собою розумілося, що треба вміти стріляти. А що за завдання, куди Сергійко пішов? – хвилювалася жінка.
– В місті бандити взяли у осаду дитячий садочок. Так хлопці мають залізти у каналізацію і дістатися дитячого садочка. А звідти, спершу сховавши дітей у підвалі, пальнути по бандюках. Вони не чекають, а тут бах!
– Ти бач, які гади, діточками прикриваються. І як Бог носить по землі таку нелюдь? Юшечка вже охолола. Може б обід? – вона розсипала по тарілках страву і роздала хлопцям. Чомусь весь час її очі зустрічалися з худючим очкариком. Він пильно роздивлявся її і немов питання було в його якихось дитячих очах.
– А ти, синку, як тут опинився?
– Національна гвардія. Добровольцем.
– І мій Серьожа сам пішов. Дивився по телевізору все, як Крим окуповують, дивився, а як полізли на схід, не витримав. Каже, я спати не можу, мамо, так гидко на душі.
– А бронежилет де взяли?
– Купила. Гарні люди допомогли. Продала курей, свинку, кроликів і купила. А то кажуть знайомі, що тут з цим дефіцит.
– Не вистачає. Це точно. – підтвердили хлопці.
Після обіду сонце піднялося і почало безбожно палити. Розморені солдати дивувалися тиші, адже вона була такою рідкісною останнім часом. Раптом куля прошила простір і влучила у мішок з цукром.
– Знову цей клятий снайпер. Десь засів у лісосмузі і весь час довбе, – пояснив спантеличеній матері Влад. Доки хлопці рятували цукор від висипання на траву, Влад схопив автомат і пустив чергу по кущам верболозу. Зістрижене пострілами листя попадало.
– Не туди, – мружачись від сонця і оцінюючи те, що відбулося, мовила мати. – Бачиш, який кут кулі. Дірка завелика. Він не в кущах.
– А де? – здивувався Влад.
– На дереві. Простеж траєкторію польоту кулі і пальни. Ні, дай сюди, – вона просила гвинтівку.
– Не можна. Старшина мене підвісить на гачок на першому ліпшому стовпі.
– Він буде стріляти знову. Дай, поки не зліз і не поміняв позицію.
Ніна Григорівна цілилася довго. Після її пострілу з дерева щось впало. Кущі заколихалися.
– Та ви снайпер. І в людей можете стріляти…
– Це не люди, – заперечила жінка. – Він може бути пораненим, тому пустіть на всяк випадок тепер чергу по кущам. Хлопців просити двічі не довелося.
Старшина і з ним п’ятеро вигулькнули за півгодини після нападу снайпера.
– Всі цілі? – спитав і щоб переконатися остаточно, оглянув периметр блок-посту. Натрапив на Ніну Григорівну в куточку на мішках з піском. Зашивала комірець на чиїйсь курточці.
– А ви ще тут? От настирна тітка. Зараз буде їхати БТР, поїдете з ним.
– А Сергійко? Я його не побачу? – спитала ледве не плачучи.
– Я обіцяю Вам, що особисто передам бронежилет вашому сину. А він вам подзвонить і розкаже. Ну, не можна вам тут. Зараз таке почнеться. Планується напад на цей пост. Як дізнається керівництво, що тут були цивільні… А як поранять, тоді що? Я вже мовчу, коли вб’ють.
На дорозі здійнялася пилюка і намалювався крізь пил БТР. Засмаглий Карпенко визирнув з машини і рявкнув:
– Скоріше пропускайте, тут двоє поранених. Машина швидкої чекає на сорок п’ятому кілометрі.
– Забери оцю жінку. Мати солдата.
– Бігом тільки.
Нехотя Ніна Григорівна залізла в машину і першим ділом переконалася, що серед поранених немає її сина. Мало б відлягти від серця, але все одно пекло. Ці хлопці чиїсь діти, які можуть померти. Навіщо? Чому така безглузда війна? Вкотре запалало в голові бажання дістатися того злощасного Кремля і особисто скрутити голову Путіну, який увижався їй чомусь страшним маленьким чортиком. Була переконана, що ріжки спиляв, а в штанях ховає хвостика. Перев’язаних солдат перевантажили до швидкої і та швидко поїхала в інший бік. Ніна Григорівна теж допомагала вантажити поранених.
Старшина похапцем їв юшку і хвалив. Такої вони давно вже не їли. Взагалі він побився об заклад, що коли закінчиться ця антитерористична операція і нарешті ніхто не буде стріляти, він, старшина Петро Йорж наїсться … морозива… кілограми два –три з’їсть. А, може, й більше, як піде. Хвалив старшина спочатку юшку, а потім і солдат.
– Молодці. Так вправно зняли снайпера. Хто відзначився?
Солдати мовчали. Сказати правду – отримати на горіхи, збрехати – слава дістанеться комусь одному… та й то нечесно. Влад першим порушив тишу:
– Самі не зрозуміли, товаришу старшина. Стріляли наобум.
– Брехня! Стріляли чітко. Хто? – наполягав старшина.
– Мама Соловйова, – випалив очкарик.
– Я не питаю, як зброя опинилася в її руках, але жодного цивільного на блок-посту щоб я не бачив. Всіх гнати в шию.
Мобільник прогудів у віброрежимі декілька разів. Старшина уважно слухав і хмурнішав з кожним вимовленим словом там, на іншому кінці. Солдати затамували подихи, розуміючи, що це важливо.
– Це хлопці? Як там? – спитав очкарик.
– Погано. Двоє поранених, одного вбито. Дитсадок відстояли.
– Хто??? – майже в один голос спитали хлопці.
– Соловйов… – трагічно вимовив старшина. – Підірвався на міні. Розтяжку, падлюки, в підвалі поставили. Серьога перший ішов. Невідомо що й ховати – на шмаття рознесло.
– А як же мама… бронежилет? – майже плачучи мовив очкарик Рома. Він потайки завжди заздрив Серьозі. Той був і гарним, і ставним, і популярним у їхній дружній команді. Очкарик теж хотів бути таким. Якось не вкладалося в голові, що Серьоги вже немає.
– Візьми собі, Соловйову він не знадобиться, – сухо мовив старшина і ледве не вдавився. На дорозі він побачив, як шкандибала Ніна Григорівна. Дійшла до блок-посту і, дивлячись у душу старшині, ледве з себе вичавила:
– Я з вами буду… воювати. До кінця…
– За уставом… – хотів був старшина розпочати свою звичну тираду, але осікся.
– Я знаю, що сина немає. Його товариші подзвонили…
І старшина вперше не зміг сказати «ні» жінці, справжній жінці, справжній матері. Берегині. Адже тільки він знав, що снайпер, якого прибрала ця жінка, був приставлений знищити 12 блок-пост. Всіх до одного. Старшина дивився зараз в очі цій жінці й розумів її. І до біса той устав, коли поруч така сила волі…
Думок на тему “БРОНЕЖИЛЕТ ДЛЯ СИНА”
Надзвичайно життєва проза про життя дуже героїчних людей. Образи вражають правдою. Майстерне володіння українським словом. .