Вимушеним переселенцям присвячується…
Вони тут – цілу вічність. І весь час
Штовхаються безсило біля кас,
І квапляться кудись напризволяще.
Не знаючи наскільки і куди,
Усі вони тікають від біди
І щиро сподіваються на краще.
Їм не до суперечок і ідей.
Вони кричать і смикають дітей,
І відчувають, як бракує Бога.
Рахують гроші – декілька по сто,
І марно намагаються в Ростов
Чи Харків – тільки б далі якомога.
Безсило розраховують на щось.
Їм вкотре обіцяють, що ось-ось,
Але ніяк. Стріляють вже поблизу.
Ще трохи й доведеться силоміць:
Знов кажуть, що немає вільних місць,
Що треба доплатити за валізу.
Так хочеться додому! Де він, дім?
Туга в легенях, як отруйний дим,
Гірчить і зводить горло невимовно.
Ось-ось… А там… Об’їдуть блок-пости,
А далі будуть спогади й листи.
А далі якось буде. Безумовно.
Автор публікації
