Для голосування необхідно авторизуватись

Тіні імператорського палацу

В моєму місті надто швидко зустрічали прихід осені.         Інколи здається, що осінь спершу з’являлася в людях, а вже потім у місті, яке всі називають Дрогобичем. Всі, але не я.

Осінь проникала у серця, заглядала у вікна та лукаво посміхалась. За нею біг молодик – вітрюган. Могло війнути так, що ледве трималася на ногах. Бігме, місто вічної осені та вітрів, овіяне якоюсь містичністю та таємницями. Хоча для мене Дрогобич – це місто солі, місто двох Юріїв – Котермака, про якого розповідають на уроках історії, і Святого, який захищає кожного, хто присяде на подвір’ї маленької церковці, щоб помолитися та відчути подих віків.

Часто зривалась і танцювала танго з дощем, а потім бігла мокрою бруківкою до будинку, де живе Б’янка, аби нарешті запитати, як таку розпусну жінку міг малювати цинамоновий Бруно. Батько не випускав її з дому, зрештою, не виходив і сам. Про їхню присутність нагадувало лише чудернацьке мерехтіння ліхтарів за вікном.

Велич будівлі на вулиці Панській завжди вабила перехожих. Двоповерхова вілла була збудована у стилі венеціанського модерну. Кожен підіймав голову вгору, аби поглянути на балюстраду з кам’яними вазами. Мені вони нагадували грецькі амфори, якими перевозилося не тільки вино, а й культурне віяння античності. Фонтан біля будинку завжди працював, там частенько збиралась ватага пустотливих дітлахів, особливо влітку.

Сотні дрібних світляків зліталися з усіх усюд, аби поглянути на те чудернацьке дійство. Коли приходив вечір, я залишалась з ними наодинці і слухала історії про дівчину, яка більше ніж сотню років не покидає місто, навіть більше – ніколи не виходить на вулицю. Розпитую перехожих, чи чули вони про таку Б’янку. Кажуть, що так, але ніколи – ніколи не бачили. Щоправда, в уяві і пам’яті старожилів ще жила легенда про трагічне кохання дівчини.

Розповідали, нібито батько Б’янки був суворим і доволі консервативним. Коли донька хотіла придбати новий французький інтер’єр, він завжди був проти, говорив, що не хоче змінювати дрогобицьку модерність на французьку пишність. Б’янка набурмосено покусувала губи і клялась, що втече з дому. Тоді батько зачиняв її у кімнаті, й вона тижнями не з’являлась на людях. Що там відбувалося – один Бог знає. Інколи у їх віллі проходили бали, на які з’їжджалися усі магнати Галицької Каліфорнії. Б’янка поводила себе дуже стримано, подекуди навіть відчужено. У неї було багато прихильників. Особливо активним був власник нафтової свердловини в Бориславі Густав Феєрфельд.  Чоловік постійно підбивав клинців до Б’янки, зрештою і її батько був готовий благословити цей союз. В ті часи мезальянс не лякав нікого, це зараз усі сусіди тільки б про те і торохкотіли.

Густаву було за п’ятдесят, волосся тільки почало вкриватися сивиною, а на обличчі майже не було зморшок. Б’янці ж небавом мало виповнитися шістнадцять. Круглолиця, смаглява дівчина не відчувала взаємності до Густава, тому неодноразово відмовляла йому у союзі. Проте чоловіка це не зупиняло, бо ж що тоді могла змінити воля дівчини – як батько вирішив, так і буде.  Мандрівні музики часто чули плач Б’янки і бачили її постать у вікні. Дівчина стояла на самому краю підвіконня у білій нічній сорочці та простягала руки до неба. Можливо, просила богів забрати її до себе, а може загадувала бажання і благала про його здійснення.

Феєрфельд став частим гостем у віллі Б’янки. Бувало, залишався на ніч. Саме в такі дні здіймався вітер та нестерпно лив дощ. На ранок вершники ледь-ледь втримувалися на конях, які мчали по мокрому та слизькому бруку. Один із таких ранків приніс смерть у місто. Працівник пошти саме проходив біля костелу святого Бартоломея, що знаходився в середмісті. Дерева навколо повпускали свої віття, які від поривів вітру гойдалися, наче прокляті небом вішальники. Чоловікові стало моторошно, тому він вирішив перечекати зливу у цирульні, але там було ще зачинено. Поштар махнув рукою і повернувся до костелу, де і побачив Б’янку. Вона була дуже налякана. Її сорочка рясно вкривалася  плямами крові. Волосся дівчини було мокре, на пасмах залишалися сліди від багнюки. Б’янка металася навколо костелу, наче причинна. На смаглявому обличчі юнки застигла гримаса жаху та розпуки. Якщо б хто придивився, то побачив би й краплі кришталевих сліз, які були виразником відчаю та болю. Коли поштар підійшов до дівчини, вона вийняла з-за спини цирульницького ножа та замахнулася на нього. На щастя, чоловік швидко зреагував і упіймав її руку.

Цього ж дня дрогобицька жандармерія поблизу вежі – дзвіниці виявила труп молодого чоловіка, років двадцяти п’яти. Як виявилося згодом, це був коханий Б’янки, місцевий цирульник Фрідман Левенгрук. Коли Б’янка ставала на підвіконня і простягала руки, то кликала його. В цей час чоловік чекав поблизу воріт. Жест дівчини мав свідчити про те, що батько вже зачинився у своїй кімнаті та поринув у світ таємничих сновидінь. Всю ніч закохані були разом, а вже під ранок Фрідман ішов геть. Батько Б’янки не був прихильним до цирульника і часто закидав йому докори, що чоловіку потрібна не його дочка, а тільки її придане. Дрогобичани неодноразово чули про те, що Б’янка була онукою мексиканського імператора.

В ту злощасну ніч Фрідман знову навідався до коханої, але вона все не з’являлася. Тоді чоловік вирішив зайти без попередження. На порозі кімнати йому зустрівся розпашілий пан Феєрфельд. Фрідман накинувся на нього, але магнат вирвався та кинувся утікати. Чоловік зупинився тільки біля вежі, та в цей момент підбіг Фрідман, який уже тримав в руках великий цирульницький ніж. В цей момент Густав вчепив своїми міцними долонями зброю та завдав цирульнику кілька ножових поранень. Коли чоловік упав, почувся дикий жіночий вереск. Це була Б’янка. Вона підбігла до тіла коханого та схилилася до його грудей. Феєрфельд скористався моментом і, викинувши ножа, зник у невідомому напрямку. Дівчина помітила знаряддя вбивства і відразу взяла його, аби згодом помститися за смерть коханого. Тому й бігала, наче очманіла, в надії побачити вбивцю. Там їй і зустрівся працівник пошти.

Наступні події зовсім не змінили життя соляного міста. Чи то воно було таким через ропу, з якої робили сіль ще з княжих часів, чи просто події сипались на рани його мешканцям, а ті плакали такими ж солоними слізьми, досі не зрозуміло. Б’янку забрав додому батько, і після цього її ім’я зникло з людських язиків, ба більше  – з людської пам’яті. Кажуть, що це на неї повісили вбивство, але суду не відбулося, тому що дівчина збожеволіла. Можливо тому цинамоновий Бруно зображував її такою розпусною та, водночас, чарівною. А може річ у тім, що таємниці родини Б’янки досі існують і, як ті привиди, блукають коридорами вілли та лякають туристів.

… Я все ще сиджу поблизу воріт, але світляки уже більше нічого не розповідають. Напевно, уже втомилися. Я повільно підіймаю голову і дивлюся на порожній балкон кімнати, у якій жила дівчина. Зачекайте, невже це вона зараз стоїть на підвіконні та гукає мене? Але ні, це лиш осінній вітер сколихнув білосніжну фіранку, яку зовсім недавно почепили на карниз працівники музею.

Тиша. Ніч. Привид Б’янки виходить з кімнати й плаче за своїм убитим Фрідманом. Блукає віллою, вулицями Дрогобича, але ніхто більше її не чує й не бачить. Тільки старезний ворон, присівши на одне із дерев, стає свідком її блукань. Він співчутливо дивиться на неї й кидає услід своє ніжне і тихе: «Кар…».

3

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Лідія Мазурчак

9

Я знайшов щастя в той момент, коли вирішив припинити пошуки. Фредерік Бегбедер

Коментарі: 0Публікації: 3Реєстрація: 21-07-2018

Думок на тему “Тіні імператорського палацу”