Як швидко десь поділось літо,
Осінній пролетить, вмить відлік,
Життя, вже зрозуміло, вміє,
Волоссю додавати іній.
На віддалі, знайомі люди,
Потоком божевільних буднів,
Думками всі загрузли лютим,
Забули про близьких і друзів.
Де ж слово те, ласкаве й тепле,
Душа, що вболіває ближнім,
Хіба не відчуває серце,
Як зараз всім потрібна щирість.
Йдуть часом назавжди буває,
Поспіти б нам лишень сказати,
Як любимо… та тільки з жалем,
Вже пізно… залишились рани.
Тож трішечки бодай уваги,
Та жменьку теплоти, так вчасно,
Спитати, як у тебе справи?
Отак… без метушні… уважно.

2 коментарі “Без метушні…”
Боляче…
Але це є життя…
Поезія прекрасна.
Дякую Наталія!