і настав новий рік, і тоді ти була жива,
бо з-під снігу стирчали барвінок та кропива,
і твоя голова
ще шукала якісь слова;
ти збиралася стати собою ще до Різдва,
відсуваючи строки щоразу на день чи два;
хтось казав: це хвороба — хронічна, бо вікова;
і у вирі подій ти стискала себе в кулак,
зішкрібаючи з нігтів війну, як китайський лак,
а очільник атак
знову гримав, і ти відтак
не могла розрізнити звитягу й біду на смак;
а у зошитах квітнув криваво-червоний мак,
і шматована хроніка падала в сміттєбак;
ворушилися смайли в мережах — мерщій лови! —
метушливі, численні, знецінені — ти диви! —
бракувало тих друзів, з ким щиро та не на «ви»;
недокручені вірші, як викидні мрій і втом,
застрягали під серцем, і, сині від гематом,
опускалися руки з мечем / олівцем / щитом;
і, віддавши надії та сумніви на торги,
ти знічев’я лічила свої та чужі борги —
і проходила повз спільні успіхи та дива;
і настав новий рік; і ти досі була жива…
© Людмила Іванець
Фото: Zaaavtra
Автор публікації
Думок на тему “Жива”
Вірш особливий. Такий стрімкий та чесний.